Олег не пам'ятав, аби Степан Степанович так енергійно і розлого виголошував монолог, здебільшого відбувався двома-трьома фразами. Вочевидь, спогад зачепив по-справжньому.
Степан Степанович і сам, мабуть, відчув неприродність свого багатослів'я, кашлянув і вже зовсім іншим, беземоційним тоном відкоментував власну словесну повінь.
— Розбалакався, як перед смертю. Старий геть став.
— Та тю на вас, — не втримався Олег. — Скажете таке, що й на ворота не вчепиш. Сто літ вам жити і не тужити.
— Щось мало даєш, мені вже до ста не так і далеко, — всміхнувся Степан Степанович.
— Тоді живіть уволю, скільки самі схочете.
Степан Степанович подивився на Олега, як на прибульця з космосу, та й сам квартирант відчув незручність.
— Давай, хлопче, не будемо Господа дратувати словесами. То не наша парафія — кому скільки судилося, то так і вийде, хоч круть, а хоч верть.
Аби якось вибратись з манівця на нормальну дорогу, Олег перегодом сказав:
— Жодного разу не чув, як Салунський співає. Хочете Михайла Кононовича побачити?
— Та чи він мене пам'ятає… Стільки літ минуло. І чого б ото я нав'язувався.
— Не те кажете. Після вистави за куліси заходьте, вас проведуть, а там видно буде, що і як. Згода?
Бобир підвівся з лави, дивився кудись — можливо у минуле, а може, нате, як розліталися ластівки.
— Попитай Марію Іванівну. Як вона не проти…
— Квитки у адміністраторки — у будь-якому разі. Моє прізвище назвете, вас проведуть до зали.
3
Аби дістатися театру, Олег Гардеман мав пройти дугою вулиці повз сусідські приватні будинки аж до нового житлового масиву, де ще тривало будівництво кількох дев'яти-і дванадцятиповерхівок, уже останніх, під якими остаточно мали бути поховані залишки величезного заливного лугу, що став жертвою навальної урбанізації, котра простягла свої мацаки на далеку патріархальну околицю обласної столиці.
На кінцевій зупинці автобуса і маршрутних таксомоторів о цій порі було малолюдно, не густо й покупців на базарчику, що ним полегшив своє існування народ, відірваний від величезного торговиська у центрі міста, де можна було придбати майже все — від норкової шуби турецького розливу до раків з місцевої річки.
У маршрутку сіло з десяток пасажирів. Водій не дуже хотів рушати, аж поки блондинка з ризикованим макіяжем («Бойове фарбування», — краєм ока зачепив її Олег) не виголосила коротку енергійну промову.
В дорозі думається про всяке, буває, й ні про що — так дивишся у вікно, рух заколисує, пролітають зустрічні машини, відкочуються назад будівлі і крони дерев, заходять і виходять пасажири, і ти на якісь десять-двадцять хвилин почуваєшся майже безтілесним і бездумним обсерватором процесу руху, вільним від обов'язків і справ, що внезабарі заберуть тебе у своє неминуче коло.
Олег спершу почувався саме так, вільним і безстороннім спостерігачем, а потім, невідомо чому і як, налаштувався на думки, котрі вряди-годи навідували його, вимагаючи не так відповідей, як усвідомлення нинішніх реалій його існування.
Минав третій сезон у місцевому театрі. Здавалося, все йшло гаразд. Нарешті він почувався не приймаком, з головним режисером порозумілися. Явних ворогів у трупі не було, майже з усіма акторами знайшов спільну мову, нарешті крізь багатошарове сито пройшли документи на звання. Мав би почуватися — після всіх зигзагів ув особистому й професійному житті — людиною, котра твердо й упевнено стоїть на ногах, але, якщо глянути безстороннім оком, все ж таки це почування грунтувалося на піску: ні власного житла, ні сім'ї, ні пристойного сталого заробітку — бо що та акторська ставка, хай би й підтримана партизанськими, як він їх називав, концертами?