Прикро було Олександру Івановичу, він ховався за приязною усмішкою, обіцяв після узгодження всіх деталей повідомити формат майбутнього візиту, а сам бачив пісні обличчя міністерських чиновників, загодя чув посилання на суворий бюджет.
Вночі у лондонському готелі, вже перед поверненням, Тамара сказала:
— Може, скажу щось не те, але, Сашо, може, звернешся до Ємченка? Все-таки адміністрація президента. Престиж України… Чи… Попроси Ніну Пальченко.
— Ніну? Чому?
— У неї, здається, роман з нашим колишнім губернатором…
18
Шекспір стояв перед своїм розфарбованим погруддям у церкві Святої Трійці. На ньому був одяг звичайного стретфордського міщанина двадцять першого століття. Ніхто з велелюддя не звертав жодної уваги на скромну фігуру якоїсь людини, очевидно, приїжджої. Ще один шанувальник їхнього уславленого земляка прийшов на поклон.
Але Петриченко знав, не тільки знав — був абсолютно певен, що бачить саме Шекспіра. Тільки чому він у сучасному вбранні і перед своїм надгробком?
Олександр Іванович не усвідомлював, що це лише сон — все було опукло, фізично відчутно, так само, як плече Тамари, поціловане на ніч.
Він бачив обличчя Шекспіра у профіль, воно було не таким, як оте, портретне, у давньому забутому сні, коли з драматургом розмовляв вождь світового пролетаріату.
Шекспір стояв непорушно, стояв і Петриченко, і йому здавалося, що він розуміє англійську, що нею півголосом — бо церква — розмовляли люди.
Колись, сто літ тому, коли Олександр Іванович — тоді не часто до нього звертались по батькові — шукав місця під сонцем у Москві і репетирував п'єсу, персонажі якої жили ніби уві сні, консультантом був покликаний доктор наук, психолог, дослідник підсвідомості, автор книг про сновидіння і їхню природу. Доктор був цікавою людиною, прекрасним оповідачем, від нього Петриченко дізнався чимало корисного для роботи над спектаклем. Тоді ризиковано було пояснювати що завгодно, не спираючись на всесильний матеріалізм, а ще на відоме вчення, єдино правильне, єдино істинне, однак учений не схильний був клеїти дурня і говорив про таємничі і непояснимі складові, причини і наслідки сновидінь з очевидною повагою до видатних психологів і психоневрологія зарубіжжя, колишніх і сучасних, а ще припускав втручання у вищу нервову діяльність людини сил, не підвладних матеріалістичному тлумаченню.
— Ви вірите в Бога? — спитав тодішній Олександр.
— Я припускаю його існування, — відповів доктор наук.
— Ви вірите в Бога? — спитав Шекспір, раптом повернувши обличчя у бік Олександра Івановича.
— In God І trust, — відповів англійською Петриченко. — Але чому ви…
Він геть не здивувався, що вільно розмовляє чужою мовою, та ще й пригадав слова, написані на доларовому папірці.
— Чому я дивлюся на власну могилу? Уві сні все можливе, чи не так?
Петриченко нахилив голову на знак згоди, бо не мав слів для хоча б якоїсь відповіді.
— Знаєте, трохи дивно. Чого тільки не наслухався у Лондоні свого часу — і такий я, і сякий. Перешивав чуже лахміття на пристойне вбрання. Тобто, перелицьовував старі п'єси на новий лад. 1 ось маєш — пам'ятник, меморіальний театр у рідному Стретфорді.
— Ви геній, мілорде. Це визнав світ. Ви маршал cepед драматургів. У вас маршальський жезл.
Киньте, який з мене мілорд. Син свого батька. Звичайного громадянина. Маршал? Не смішіть. Геній? Що ще таке?
— Це той, кому ставлять пам'ятники. Хто живе і після.
— Після смерті? Ніхто після неї не живе.
— Живуть йото справи, твори, люди їх не забувають.
— Отже, я, по-вашому, і досі живий?
— Ми ж з вами розмовляємо.
Шекспір усміхнувся.
— О, ці сни… Сни літньої ночі…
— Нині осінь, пане Шекспір.
— Байдуже. Мені однаково. Ходімте, добродію.
Вони пішли вулицею міста. Ніхто з перехожих не звертав уваги ні на Шекспіра, ні на Олександра Івановича.
— До речі, — озвався драматург, — з ким маю честь?
— Я працюю в театрі.
— О, радий чути, колего. В якому? «Глобус» згорів. У «Лебеді»? «Блекфрайєрсі»? Чи, може, в «Червоному бику» чи «Фортуні»?
— Я не лондонець, — ухильно відповів Олександр Іванович.
Повз них проїздили автомобілі, та Шекспір не помічав їх чи вдавав, що не бачить.
— То звідки ви?
— Боюсь, вам нічого не відомо ні про мій театр, ні про місто, де він працює.
— Нехай так. А ви актор, хазяїн, — хто?
Олександру Івановичу здалася найкращою відповіддю найпростіша.
— Вважайте, хазяїн.
— Збори пристойні?