— І ваш тато вам нічого не розповідав? — сплеснула руками Діанка.
— Мій тато помер, коли мені виповнилося два роки. У сорок сьомому, після війни. Мамі він, звісно, дещо розповідав, але небагато. Він сам утратив батька в сім років. Поневірявся по сиротинцях, потім повернувся сюди, до Мрії, одружився тут, воював на фронті й помер від ран уже після війни. Тож як джерело інформації я навряд чи зможу вам прислужитися.
— Олено Дмитрівно, — долучився до бесіди Семко, — в книзі Устима Ковальського «Історія Мрії» згадується якась реліквія роду Мріїних. А про неї ви щось чули?
Учителька раптом засміялася — дзвінко й молодо, зовсім по-дівчачому.
— Он воно що… Знову скарби шукаєте?
Усі четверо дружно, мов по команді, почервоніли. Пошуки скарбів, що несподівано завершилися викриттям банди грабіжників, були їхньою третьою і, як любив повторювати Миколка, «першою випадковою» справою.
Діти щосили намагалися не розголошувати обставин знайдення вкраденої в інкасаторів виручки, та якимось дуже загадковим чином (бо пан Маковій-старший, котрий теж брав участь в розплутуванні цієї справи, клявся-божився, що він не мовив нікому ані словечка, та ще й підлеглих настрахав, аби ті ні пари з уст) буквально наступного дня про це почало пліткувати все їхнє містечко. Особливо з дітей чомусь кпили вчителі. Звісно, по-доброму — та все ж… Історик не менше місяця кожен свій урок починав з питання, як там скарби підступного козака Чорнорота, чи ще не знайдені. Географічка щоразу просила дітлахів відшукати для шкільних потреб старовинний глобус, на якому всі місця, де лежать скарби, позначені жирними хрестиками. А вчителька хімії зажадала діамантів для шкільної колекції мінералів. І лише Олена Дмитрівна ніколи не кепкувала з малих. Узагалі не порушувала цю тему. Аж до сьогодні.
— Ні, — нарешті заперечив Семко. — Просто нам цікаво, що це за реліквія, де вона поділася… Це ж інтригує, погодьтеся!
— Важко сказати, — вчителька замислилася. — Ця інтрига вартувала життя моєму дідові. А про книгу з тих пір ніхто нічого не чув. Не бачив її. Жодних слідів. Як у воду впала. Може, так воно й сталося, до речі. Тим… більшовикам нічого не вартувало її в болото викинути. Релігійна книга, як тоді казали, опіум для народу…
— Отже, це все ж була книга? — Діанка тріумфувала. Її здогад виявився правильним.
— Саме так. Біблія, дуже старовинна. Ровесниця Острозького Євангелія, якщо це вам про щось каже…
— Що?! — почувши це, Данилко аж на місці підстрибнув від надміру почуттів. — Та йому ж ціни нема! Я навіть не про гроші! Це ж… ну… гм… кінець шістнадцятого сторіччя! Ого! Ну нічого собі!
— Олено Дмитрівно, а звідки ви дізналися про книгу? — поцікавився Миколка.
— Та звідки… з історичних документів. Батько мій про неї не знав. А я, коли почула про діда, ходила в архіви — і в місцевий, і в миргородський, і в Полтаві навіть була — піднімала папери, дивилася… Дуже кортіло довідатися, чи давній наш рід. Дуже давній, як виявилося. І що цікаво, старші діти в ньому неодмінно були хлопчиками. Завжди. Казали, що це — заслуга реліквії. Доки вона з нами, з нашим родом, доти він і не перерветься, доти це прізвище — Мріїн — не зникне. Книга пропала, і ось… — учителька розвела руками. — Може, це просто збіг обставин. А може, й ні.
Дітлахи перезирнулися.
— Ну то як, ще є питання? — Олена Дмитрівна насупилася й виразно глянула на стос зошитів, що лежав перед нею на столі. — Бо як нема, то мені ще треба ваші контрольні перевірити… а вам — виконати домашнє завдання.
— Та ні, це наче все, — невпевнено сказала Діанка. — Дякуємо, що приділили нам час.
— Будь ласка. Якби ви ще так алгеброю цікавилися, ціни б вам не було!
Учителька відвернулася й заходилася складати в пакет зошити, ручки та лінійки. Діти ж попленталися до виходу, аж раптом Семко, котрий ішов останнім, різко загальмував на порозі й озирнувся.
— Пані Олено… тобто Олено Дмитрівно… а старий дім на болотах? Він же ваш. Він належить вам по закону. Ви ніколи не пробували повернути його собі?
— Пробувала, — відказала та. — І навіть повернула. Я зараз його законна власниця. Ось лише… для життя на болотах я застара, кістки болять, вологи не витримують, суглоби крутить… Та й пересуватися туди-сюди через трясовину ой як непросто. А інші… — пані Олена замислилася. — Хотіла я продати цей дім. І покупці були, і завдаток не раз давали. Та ніхто там чомусь не може пробути більше години, крім мене. Всі кажуть про нібито привида, що мешкає там. Що його ніби бачили ті небораки-покупці. Я, коли там бувала, нічого такого не бачила й не чула. А дехто стверджує, що там постійно одне й те ж коїться — діда мого вбивають, царство йому небесне. Що приходять нападники, лунають їхні кроки, а потім — постріли, і так увесь час. Вогники там ніби пурхають якісь, і примара блукає коридорами. Подейкують, що це мій дідо шукає книгу. Побивається та спокою не має через те, що синові її передати не встиг. Тільки я в цю містику не вірю, самі розумієте, — вчителька замислено глянула кудись у вікно і не дуже впевнено повторила: — Не вірю…