Глава 8
— Ось тепер усе зрозуміло й логічно, — тоном, яким у суді виголошують «вирок остаточний і оскарженню не підлягає», мовив Семко. — Олену Дмитрівну привид не чіпає, бо вона його онука. Не чіпає, не дається чути і навіть не з’являється. Усі ж інші прибульці для нього — вороги. Як ті, що прийшли тоді по книгу, а його — вбили.
— І що це нам дає? — скептично поцікавився Данилко.
— Те, що книга — десь тут! У Мрії! Бо інакше дух пана Мріїна вже давно заспокоївся б…
Надворі дощило, і тому команда Мрії засідала в Данилка. На це засідання був допущений навіть Кабачок, котрий викликав жвавий захват у Данилкової мами.
— Ой, які ж ми гарненькі, — сюсюкала над поросятком пані Валентина. — Які ж у нас оченята! Які ж у нас вушка! А який в нас бочок!
Кабася умлівав і тихенько рохкав, не забуваючи при цьому хрумкати черговою морквиною, дбайливо піднесеною тіткою Валею. Скінчилося тим, що Діанка підхопила Кабачка на руки й занесла до кімнати, доки він, за словами дівчинки, не знищив річний запас моркви в цьому домі. Засідання поновилося вже у повному складі, хоча порося, за звичкою, солодко заснуло десь на третій хвилині обговорення.
— Та яка різниця — тут книга чи ні! Головне, що вона не в руках нащадка! — висловив Миколка свою точку зору. — Ось що бентежить примару! А книга може бути де завгодно!
— Привиди, духи… — похитала головою Діана. — Ми так вхопилися за містичне пояснення… але чи справді це примара? Хіба таке можливо? Може, все, що ми бачили й чули, то справді лише випари болота і якісь природні явища…
— Ну а напис, Ді? — спокійно спитав Семко. — Ти ж його бачила, як і я. І перша переконувала всіх, що там справа нечиста. Даєш задній хід? Злякалася?
— Усьому має бути логічне пояснення, — вперто стояла на своєму дівчинка.
— Тю, а чому це пояснення про привида — нелогічне? — обурився Миколка.
— Я не знаю… нам усе причулося. Точно! Примарилися вогники, і пострілів насправді ніяких не було! Тобто були, але один раз і дуже-дуже давно.
Хлопці дружно закотили очі під лоба і голосно зітхнули.
— Як собі хочеш, Ді, а ми мусимо знайти книгу. Де б вона не була, — рішуче постановив Данилко. В такі миті, як оце зараз, журналіст у хлопчикові десь зникав, а натомість з’являвся син морського офіцера, якому краще не перечити. Данилко навіть з виду робився дорослішим та соліднішим. — Знайти і повернути Олені Дмитрівні. Ґарантую, якщо ми це зробимо, вся чортівня в Домі Гукала зникне.
— І як ви це зробите? — напад незрозумілої паніки вихлюпнувся назовні так само незрозумілими й для самої дівчинки сумнівами, вже минув. — Будете ходити по хатах і цікавитися, чи десь у когось часом не завалялося безцінне старовинне Євангеліє? А коли обійдете Мрію, куди далі підете? До Миргорода? До Полтави?
— Нам нікуди не доведеться йти, — подав голос Миколка.
— Що?
— Нам нікуди не доведеться йти, Ді. Не доведеться ходити по хатах. Я знаю, де може бути книга. Точніше, здогадуюся.
У голосі Миколки бриніли нотки перемоги.
— Справді? То просвіти нас, грішних, — посміхнувся Данилко.
— Ви — неуважні, — Миколка заслужено пишався собою і тому почав традиційно — здалеку. — Просто неуважні. Данилко сам про це казав. Ану ж бо, пригадуйте, в тій історії про останній день пана Мріїна… як звали чоловіка, що навів грабіжників на коштовність?
— Навів? — хмикнув Семко. — Що за терміни, друже… Таткова робота дається взнаки?
— Дається, — згодився Миколка. — То як?
— Антон нібито, — невпевнено припустила Діанка.
— Ні, Антип, — згадав Данилко. — Ще й прізвище таке, теж похідне від імені… Федорченко Антип!
— І ви виграєте путівку на Канари! — рекламним голосом ведучого ток-шоу закричав Миколка. — Тобто, я хотів сказати, на болота! А тепер увага: наступне питання — воно буде складніше, ніж попереднє! Хто в містечку Мрія Антипович по-батькові?