— Ніхто, — розгубилася Діанка. — Принаймні з тих, кого я знаю…
— І ви вибуваєте з гри! — бадьоро сповістив Миколка. — В решти гравців є якісь версії?
— Немає, — похмуро буркнув Семко. — І годі тобі клоуна грати, вже всі побачили, який ти тямущий!
— Ну, не такий уже я й тямущий, — засоромився Миколка. — Хоча, якщо ви всі так кажете… Одне слово, нещодавно мені довелося почути розмову мого батька і цвинтарного сторожа Мирона Салія. Про що йшлося, я вже не пригадую…
— Дивно, з такою пам’яттю, — пустив шпильку Семко. Та Миколка й оком не кліпнув.
— Заздрість — це дуже погано, Семчику. Кого хочеш спитай. Так ось, татко називав діда Мирона… знаєте як?
— Дід Мирон? — хіхікнула Діанка.
— Мирон Салій? — долучився Семко.
— Громадянин Салій? — усміхнувся й Данилко.
— Які ж ви всі дотепні! Мироне Антиповичу, ось!
— Тобто ти хочеш сказати, що цей сторож — син того Антипа?
— Хочу, Ді. Хочу й кажу. А що такого? Він доволі старий, аби могти… аби бути сином Антипа. Це ж логічно! І зовсім не схоже на випадковий збіг. Поглянь сама — Антип був місцевим. Влада тоді тут мінялася досить часто, та зрештою встановилася радянська, — від власних здогадів Миколка аж сяяв. — Отже, Антип повернувся у Мрію героєм. Або й не героєм. Не знаю я. Одне слово, книга — якщо вона тут — може бути тільки в Мирона.
— А чому тоді він Салій, а не Федорченко? — підступно спитала Діанка. — Він же хлопчик, має носити батькове прізвище. Так завжди буває.
— Не завжди, — заперечив Данилко. — Дуже часто, але не завжди. Чоловіки також міняють прізвище. З різних причин. Беруть материне дівоче, або жінчине, коли одружуються, або просто змінюють на якесь придумане.
— Точно, — підтримав Семко. — Я колись про такого дядька в кримінальних новинах чув. У нього десять прізвищ було, і на кожне — паспорт, уявляєте? Шлюбний аферист…
— Угу, зовсім як дід Мирон, — ущіпливо мовила Діанка.
— Ти така вперта, Ді, — Миколка скрушно похитав головою. — Ніхто не каже, що дід Мирон — аферист. Просто він міг змінити прізвище. І потім… що ми про нього знаємо?
— А що про нього треба знати? Йому під сімдесят, сторожує на цвинтарі років… — Семко замовк, пригадуючи. — Дуже давно. Коли мій татко був таким, як я, дід Мирон уже охороняв старе кладовище. Тільки на нього ще тоді, мабуть, «дядько» казали…
— Гаразд, — зітхнувши, погодилася Діанка. — Нехай дід Мирон і справді син того Антипа — хоча це нічим не доведено. Але… що далі? Чому ви певні, що книга саме в нього? Може, грабіжники втопили її? Може, продали десь по дорозі за білі копійки? А може, справді не знайшли?..
— У такому разі ми ще раз навідаємося в Дім Гукала, — з удаваною бадьорістю мовив Семко. — Не хвилюйся, Ді, ти лишишся тут, на суші.
— Тебе не спитала, де мені лишатися! — із запалом вигукнула дівчинка.
— Просто спочатку відпрацьовують ті версії, які найлегше перевірити, — поблажливо пояснив Миколка і, трохи знітившись, додав. — Мій татко завжди так робить…
— Найлегше? — дівчинка сплеснула руками. — Тобто ви вважаєте, що це дуже просто? З’явитися в хижі діда Мирона і сказати: «Віддай книгу» — це, по-вашому, вихід? Так він і послухає! І навіть якщо книга в нього й була колись, він міг її тисячу разів комусь продати, або й просто пропити. Як ви збираєтеся це перевірити?
— У мене саме з’явилася одна блискуча ідея, — заусміхався раптом хлопчик.
Глава 9
— Це просто божевілля, — ніяк не могла заспокоїтися Діана. Проте, оскільки розклад голосів у Команді був 3:1, бо Данило з Семком залюбки пристали на пропозицію Миколки, дівчинка залишилася в меншості і тільки й могла безсило обурюватись, спостерігаючи за тим, як хлопці готуються до перевірки діда Мирона. Її повчання, втім, ніяк не впливали на завзятість друзів.
— Це ж просто розведена водою ґуаш, Ді, — вкотре пояснював Миколка збудженим шепотом. — Її змити — раз плюнути, так що не переймайся — дідове майно не постраждає. Але перевірка необхідна.
Був теплий травневий вечір, і всі четверо засіли за великим розкидистим кущем шипшини, з-за якого було зручно спостерігати за оселею дядька Мирона, а також і за її хазяїном, котрий сидів біля хати. Дітлахи вже з півгодини вичікували підходящого моменту, щоби здійснити свій план, але старий ніяк не бажав іти геть з двору, тому четвірка завмерла в очікуванні. Теоретично, старий Мирон має час від часу виконувати обов’язки наглядача і стежити за старим цвинтарем, котрий розташувався саме по інший бік його хати, за стіною чагарників, — але на практиці дід туди зовсім не поспішав. Цей Мирон може просидіти на лаві аж до сутінків, читаючи газету, а коли стане темно, Миколчина ідея не спрацює. Ні, все треба було зробити саме зараз, поки сонце ще не сіло.