— Це не план, а казна-що, — знову пхикнула Діана. — Обмалювати двері старому чоловікові, котрий, може, і не має ніякого стосунку до того давнього злочину. Вам не соромно знущатися з літньої людини?
— От ми й збираємося перевірити, чи справді дядько Мирон такий уже невинний, — невдоволено прошепотів Семко у відповідь. — Миколчина ідея класна і може спрацювати. Подумаєш, двері розмалювати… Дід намочить ганчірку і зітре, тільки й усього. Не роби з мухи слона, Ді. А якщо тобі наш план так не подобається, то дуй собі додому і…
— Тихо! — шикнув Данилко. — Він збирається йти!
Дід Мирон і справді неквапливо підвівся з лави й почимчикував вузькою стежкою в бік цвинтаря. Отже, вирішив-таки зробити обхід кладовища. Що ж, кращого моменту годі й чекати.
— Готовий? — шепнув Семко Миколці. Той ствердно кивнув і продемонстрував пляшечку з розведеною до рідкого стану чорною гуашевою фарбою в одній руці й товстий малярський пензель в іншій.
— Завжди готовий!
— Іде… — коментував Данилко. — Йде… Зараз зникне за кущами… Все, пішов! Уперед, Микольцю!
— Гей, морська піхото! — весело скомандував Семко і ляснув Миколку по плечі. — Спробуй упоратися за три-чотири хвилини, інакше наш план накриється!
Миколка рвонув уперед. Вискочив з-за кущів і кинувся до дверей дідового будинку, пригинаючись, неначе сміливий вояка під кулеметними чергами. Добре, що в діда Мирона не було пса, інакше цей провокаційний план провалився б ще на початку.
— Хоч би він усе написав без помилок, — пробурмотів Данилко. Семко кивнув — він не подумав про це. Миколка з української мови мав дуже слабенькі оцінки. Якщо помилиться бодай в одному слові, дід Мирон може сприйняти послання зовсім не так, як задумано.
Миколка між тим уже був біля дверей у дідове помешкання. Він відкрутив кришечку з горлечка пляшки і занурив пензля у фарбу. За кілька секунд хлопчик уже виводив на дверях перше слово зловісної анонімки, яка мала допомогти Команді Мрії зрозуміти, чи в правильному напрямку вони шукають.
Це були два слова: «ВІДДАЙ КНИГУ».
— Миколка просто геній, — задоволено прокоментував Семко. — Ось що таке мати батька-міліціонера. Я б до такого не додумався.
— Теж мені, слідчий експеримент, — скривилася Діана. — Думаєте, дід Мирон не здогадається, що це написав якийсь малолітній розбишака? Зараз повернеться, прочитає, розізлиться, а потім знайде нашу схованку і вуха нам повідкручує…
— Ти така оптимістка, Ді, — засміявся Данилко.
— Таке в мене передчуття, — не здавалася дівчинка.
— Будь-які передчуття блякнуть перед реальністю, — виголосив Семко. Ді лише пхикнула.
— Побачимо.
— Миколка закінчив, — повідомив Данилко. — Молодець, швидко впорався.
Справді, напис справляв враження. Патьоки фарби лише додавали лиховісності, й зовсім не скидалося на те, що це написав підліток. Миколка відступив на крок, милуючись справою своїх рук, а потім закоркував пляшечку і підтюпцем повернувся у засідку в кущах.
— Готово, — захекано мовив він і важко гепнувся на землю поруч із друзями.
— Молодчина, — Семко знову поплескав його по плечі. — Чудова робота! Зараз побачимо, як це подіє на нашого підозрюваного.
— А онде й він, уже повертається, — сказав Данилко. Для людини з пов’язкою на оці він мав на диво гострий зір.
Справді, дід Мирон, похитуючись, наближався до своєї хати. Йшов неспішно, прогулянковим кроком, до того ж, вельми нетвердим. Кілька разів старого заносило — то просто вбік, то в якісь колючі, схожі на агрус, кущі.
— Він що, напився? — здивовано шепнула Діанка. — Коли ж він встиг?
— Тю, та в нього ж фляжка з собою, — також пошепки пояснив спостережливий Миколка. — Він уже давно так… зловживає.
— Відставити розмови!
Цю команду Данилко віддав дуже злим шепотом, і Миколка з Діанкою миттю підкорилися. А тим часом дід Мирон дійшов до рідного порогу і майже вперся носом у двері. Якусь хвилину — нестерпно довгу хвилину — нічого не відбувалося. Діанка розчаровано зітхнула, а за нею — й Миколка.
— Усе дарма.
І тут пролунав голос старого — точніше, крик, що справив ефект вибуху. Дід Мирон відсахнувся від дверей і залементував так, немов надкусив надзвичайно пекучу перчину.