— Авжеж. Ти нас розкусив. Ми синіємо і зеленіємо від заздрощів, — погодився Данилко.
— До речі, про синє та зелене, — докинула Діанка. — Я вже згадувала про волосся велетня та його очі?
— Разів п’ять, як мінімум, — підтвердив Семко. — І що тепер? Заарештуємо його за колір кучми?
— За чий колір? — не зрозумів Миколка.
— Кучма — це так у народі називається шапка волосся, — пояснив Данилко, котрий, як і нале жить майбутньому журналістові, знався на таких нюансах.
— Ха! — вигукнув Миколка. — Повноважень у нас немає затримувати когось, а тим паче — брати під арешт. Та ось що я вам скажу — це перст долі.
— Де? — Діанка вдала, що пильно оглядає підлогу. — Долі немає ніякого перста.
— Ха-ха-ха! Ти сьогодні в ударі, Ді. Справжня гумористка. Я мав на увазі, що цього разу ніхто з дорослих не втрутиться в наше розслідування!
— На жаль, — зітхнула Діанка, згадуючи всі пригоди Команди Мрії, і додала: — Часом це втручання було аж ніяк не зайвим.
— Ну… було таке, — неохоче визнав Миколка. — А тепер ми самі впораємося!
— З чим? — слушно поцікавився Семко. — Наскільки мені відомо, намір здійснити злочин ще не є… цим, як його…
— Складом злочину, — підказав Миколка, завдяки батькові, обізнаний у криміналістиці не менше, ніж Данилко у філології. — Так воно і є, звісно… Та Ді казала, що той «лісовик» згадував про розшук… Це підозріло. Може, його розшукують? Треба дізнатися.
— Це дуже просто! — з перебільшеною бадьорістю вигукнув Семко. — Зайдемо зараз до їхнього купе, скажемо їм «сир» — щоб добре посміхалися, зробимо фотки мобільником — фас, профіль — і відішлемо дядькові Пилипу. Нехай перевірить оперативні зведення… Все одразу стане на свої місця.
— Ага, давай, кепкуй з мене, — мовив на це Миколка. — Коли нічого сказати, тільки й залишається, що зуби провітрювати… До речі, хто той третій, Ді?
— Який третій? — не втямила дівчинка.
— Ну той, якому ягід не можна.
— Не знаю… Там більше нікого не було, — Діанка трохи розгубилася. — Оті дядьки, і все.
— Мабуть, ще хтось підсяде до них, — припустив Данилко. — Вони на когось чекають.
— Ніхто не підсяде, — категорично запевнив друзів Миколка. — Бо це експрес.
— Східний?
— Південний, Семчику. Сім годин у дорозі, й жодної зупинки.
— Січеш тему, Микольцю, — мимоволі захопився Семко. — А якщо ці дядьки… чи той перший, похмурий… Якщо він хотів прихопити черешні для якогось свого друга? Котрий їх у Сімферополі зустрічати буде…
— Це можливо, — згодився Данилко. Маковій-молодший уперто похитав головою — на знак заперечення.
— Неможливо. Ніхто не везе ягоди сім годин туди, де вони ростуть. Це недоцільно.
— Як ти сказав? — перепитав Данилко.
— Недоцільно. Сенсу немає. А що? Хіба лише тобі мудрі терміни знати?
— Та ні, я просто хотів… ти робиш успіхи, Микольцю!
— Ну так! — хлопчик глибоко зітхнув і почухав Кабачка за вушком. Поросятко тихенько хрюкнуло — із вдячності.
— То що, — не вгавав Семко, — ти вважаєш, що вони планують викрадення, ці дядьки?
— Та звісно, — випалив Миколка. — Залишається дізнатися, хто цей таємничий «він», у якого алергія на черешні. Моя версія — це машиніст нашого локомотиву.
— А моя, — Діанка щосили намагалася здаватись серйозною, але смішинки в її очах усе псували, — що це льотчик. Командир екіпажу того літака, який щойно пролетів над нашим поїздом.
Цього разу сміявся навіть Кабачок. Принаймні посміхався. Проте Миколка, хоча й долучився до чергового спалаху загальних веселощів, усе ж стояв на своєму.
— Ви як собі знаєте, ви як собі хочете, а я вважаю, що справа тут нечиста. І чуваки ці… дядьки, я мав на увазі, — похапцем виправився він, упіймавши Данилків погляд, — якісь дивні. Ніби й професіонали, а поводяться, як дилетанти. Розмовляють голосно… Знахабніли, мабуть. Від безкарності.
— Вони ще не знають, що в поїзді — ми! — Семко підвівся і картинно вдарив себе в груди. — Команда Мрії на сторожі справедливості!
— На сторожі чи ні, а я за ними пильнуватиму, — пообіцяв Миколка. — Очей з них не зведу. Хай не думають…
— А вони й не думають, — мовив Семко.
— Гляди, щоби тебе не помітили, — напівжартома, напівсерйозно напучував Данилко.
— Головне — це не те, щоби тебе не помітили, а щоби на тебе не звернули уваги, — раптом сказала Діанка. Семко фиркнув.
— Це ти в детективі прочитала?
— Ні, це я зробила такий висновок.
Миколка кивнув. Його радісне нетерпіння вже згасло, змінившись на безнадійне впокорення. Друзі не надто його підтримували — він це бачив, а доказів ще не було. Навіть самого злочину ще не було. Отаке-от невезіння! Нарешті без батьківської опіки, вільний та нескорений — і ось тобі й маєш!..