— Може, нехай їх Кабачок понюхає? — запропонував хлопчик невесело, аби хоч щось запропонувати. — Так, ніби випадково…
— Авжеж, — Семко зааплодував цій «ідеї». — І з’їсть їх, якщо відчує кримінальний дух.
Миколка геть зів’яв.
— А, що, як вони наркотики перевозять?..
— А що, як ти припиниш бігти поперед локомотива? — передражнила Діанка. — Слухай, я з тобою згодна в одному — за тими дядьками треба пильнувати.
— Зараз ми дірочку в стіні просвердлимо, — підхопив Семко, — і почнемо пильнувати.
— Годі вже бавитися, — дуже чітко і дуже переконливо сказав Данилко. — Ді, твоя правда. І твоя, Микольцю, теж. Будемо приглядати за тими… типами. Про всяк випадок. Не виключено, звісно, що ми перебільшуємо…
— Усяке трапляється, — без ентузіазму мовив Миколка.
— Гаразд. А тепер, коли ми все з’ясували, — дівчинка підвела підсумок і вказала на ягоди, — давайте нарешті їсти черешні.
Данилко засміявся.
— «Нарешті — черешні». Ді, у тебе склався вірш.
Глава 4
Після вечері минуло близько години. Жодних підозрілих (та власне й будь-яких інших) звуків із сусіднього купе не долинало. Тож, надивившись досхочу на пейзажі за вікном, які дуже швидко змінювали один одного і поволі розчинялися в літніх присмерках, Команда Мрії почала готуватися до сну. За попередньою домовленістю, Данилко і Семко зарезервували для себе верхні полиці.
— На нижніх, — безапеляційно заявив Семко, — нехай дівчиська сплять.
Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки.
— А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило.
— Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує!
— Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь.
— Про які умовності? — не втямив Семко.
— Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення. На два табори — моряки і сухопутні… щури. Дуже ефективне.
Семко зітхнув.
— Весела в тебе бабця.
До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив:
— Саме цього я й боявся.
Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив.
— Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш.
— У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо.
— Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал.
Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала:
— Добраніч, курортники!
— Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили?
— Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись.
— І скільки саме?
— Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що?
— Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає.
— Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів.
А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася:
— Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє.
— Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває.
— Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є.