— Тут — нічого! — Миколка нетерпляче пританцьовував на місці. — Все найцікавіше зараз у порожньому купе! Тобто не порожньому насправді… Коротше, доки ми тут тягнемо вола за хвіст, там усе може закінчитися!..
— Поясни до пуття, — зажадав Данилко.
— Там — людина! Чоловік! Моряк, судячи з усього…
— Моряк?! Судячи з чого такі висновки?
— З того, як він лається, Данилку!
Почувши такий незаперечний доказ, хлопчик усміхнувся.
— Так, моряки це вміють. І що?..
— Що — «що»? — не зрозумів Миколка.
— Ну подумаєш, там — людина. Нехай навіть і моряк. Хіба це заборонено? Може, він від початку руху у вагоні-ресторані сидів і оце щойно повернувся. Що саме він кричав, до речі? Як лаявся?
— Ну, — Данилкові питання помітно збили Миколку з пантелику, — по-різному. Кричав, що хоче випити…
Данилко з Семком перезирнулися і дуже виразно зітхнули.
— Я так і думала, — підсумувала Ді. — Маковій ніяк не вгамується! Ніяк не…
— Тихше, — це прошепотів Семко, почувши, що за стіною завовтузилися оті підозрілі дядьки. Він жестом запропонував друзям прислухатися, і всі, навіть безвинно постраждала Діанка, приклали вуха до тонкої перегородки. Семко слухав нагорі, а решта дітлахів — унизу. Чутно було не все, але більш ніж достатньо.
— …заткай його, бо весь вагон прокинеться, — наказував «велетень». «Лісовик» щось прохрипів.
— Сам знаєш, як, — розмірено промовив зеленокосий. — І накрий його чим-небудь так щільно, як зможеш. Поквапся, в нас мало часу!
Двері в сусідів рипнули, відчиняючись — вочевидь, підозрілий «лісовик» вирушив виконувати наказ. Миколка, за прикладом Семка, теж перейшов на шепіт, значуще піднявши вказівний палець:
— Ось! А я вам що казав! Мабуть, той, кому черешні можна, пішов труп накривати!
— Який ще труп?! — Данилко не втримався й захихотів, утім, стараючись робити це якомога тихіше. — Той, що лається по-боцманськи?! То, мабуть, він упав з полиці й воскрес!
— А може, той, хто кричав — поранений, — фантазував далі Миколка, не зважаючи на кпини друга. — Може, він при смерті.
— І просить випити? — засумнівався Семко.
— А що такого? Води дядькові закортіло перед смертю. Останній ковток, — Миколка шморгнув носом, сам не свій від розчулення. — Мабуть, марить, бідака…
— Це навряд, — засумнівалася Ді, потираючи долонею забите місце. — А в мене ґуля буде, і все через тебе, Маковію… Ну, хай їй, зараз не до цього. Моя думка така — зрозуміло, що ніякий там не труп, але все це дуже підозріло. Давайте визирнемо в коридор і подивимося, що там відбувається. Куди йде цей… неголений…
— Нехай його кодове ім’я буде «лісовик», — запропонував Семко. Усі кивнули.
— «Лісовик» і «велетень», — додала Діанка. — Так нам буде легше… говорити про них. І взагалі…
— А доки ми патякали, він, мабуть, уже прийшов, — округлив очі Миколка. — Добив там когось… невинного, і повертається!
Діанка не втрималася від сміху.
— Не драматизуй. Краще спробуй тихенько відчинити двері.
— Легко, — випнув груди Миколка.
Проте виявилося, що відчиняти рипучі купейні двері так, щоби ніхто не почув, насправді не надто легко. Проте — спільними зусиллями — дітлахи впоралися, і за якусь хвилину Діанка вже напружено вдивлялася в напівстертий мороком коридор. Під стелею ледь блимали нічні лампочки, освітлення було нікудишнім, проте повернення «лісовика» дівчинка все ж помітила. Не озираючись, прошепотіла: «Він!», — і продовжила стеження. До її ніг тулився розбуджений Кабачок — смішний п’ятачок поросяти також виглядав назовні.
«Лісовик» ішов, похитуючись в такт уривчастим рухам поїзда, і, здавалося, не вельми переймався тим, що його хтось побачить або почує його кроки. Останні відлунювали досить глухо-завдяки килимовій доріжці, котра вкривала підлогу вагону, однак була надто тонкою, аби заглушити їх повністю. Дядько навіть щось насвистував, деколи зупинявся і пильно дивився у вікно, немов сподіваючись побачити в нічній темряві щось, окрім жовтуватих плям ліхтарів та темних силуетів дерев, що миготіли за склом. Коли «лісовик» наблизився до дитячого купе, Діанка беззвучно відступила, аби він її не помітив, і це спрацювало б, якби не Кабачок, котрий, відчувши чужого, не забарився голосно і сердито хрюкнути — аби той, чужий, знав, хто в хаті господар. На кілька неймовірно напружених секунд дітлахи завмерли перед, здавалося б, неминучою загрозою викриття, — але, на їхнє щастя, «лісовик», хоча й почув Кабачкове рохкання, та неправильно витлумачив його джерело.