— Куди? — здивувався Семко. — До Сімферополя ще далеко, подружко! Ціла ніч попереду.
— У першому вагоні має бути міліціонер, — зі знанням справи повідомив Миколка. — Або не в першому, а в тому, де начальник поїзда. Це залізнична міліція, по-моєму. Чи якось так.
— Та хоч яка, аби була міліція, — зраділа дівчинка. — Годиться й залізнична. Отже, ми мусимо знайти того міліціонера…
— І зізнатися, що ми викрали папугу з чужого купе, — іронічно продовжив Семко. — Нам за це надеруть вуха, птаха повернуть цим… липовим власникам, і все стане, як у казці. Що далі, то страшніше. Ні, це не вихід.
— Ситуація патова, — кивнув Данилко, який останнім часом захопився шахами.
— Ну, і що це означає? — збрижив носа Миколка.
— Що ми зайшли в глухий кут.
— А… так би одразу й сказав. Ні.
— Що — ні, Микольцю? — якось надмірно улесливо перепитав Семко.
— Ні, не зайшли. Тато казав, що глухих кутів не буває. І якщо ти не можеш рухатися вперед, краще відступитися. Зробити кілька кроків назад і добре обдумати, що робити далі.
— А, філософія… — розчаровано буркнув Семко. — Ми цілий вечір тільки те й робимо, що думаємо.
— Нічого. Це корисна процедура, — усміхнувся Данилко.
— А мені чомусь здається, — ні до кого не звертаючись, мовила Ді, — що це рідкісний папуга. Великий, синій… Я таких ніколи раніше не бачила. Різних бачила — жако, какаду, ара, хвилястих… А цей — якийсь особливий. А ще я читала, що багатьох папуг контрабандою привозять до Європи, інколи навіть під спеціальне замовлення. Що, як це — саме такий випадок?
— Якщо цей випадок навчився так шпрехати по-нашому, — хмикнув Семко, — отже, його привезли до України ще яйцем.
— А судячи з того, що саме він шпрехає, — підхопив Данилко, — сюди він йшов морем у компанії джентельменів удачі.
— Піратів, тобто?
— Саме так, Микольцю. Знаєте, що наш безіменний друг запропонував Кабасі? Битися, розважатися і смітити грошенятами. Що й казати, широка душа!
— Так, але хіба «лісовик» та «велетень» схожі на морських вовків? — засумнівалася Діана.
— Анітрохи не схожі, — підтвердив Данилко. — Та це нічого не доводить.
— Ет, дізнатися б, як звуть цього корсара, — дівчинка глянула на птаха, який підняв голову й потерся об її руку. — Може, в Полтаві його хтось уже шукає… Як тебе звуть, красунчику?!
— Йо-хо-хо, — сказав папуга, — і пляшка ро-му!
— Може, татові зателефонувати? — запропонував Миколка так неохоче, що відразу стало зрозуміло — глухі кути все ж бувають, і щойно він знайшов один із них. — Він однак чергує, не спить… Попросимо глянути, чи не було даних про зниклого птаха?
— У карному розшуку? Та ну, Микольцю… Зазвичай такі оголошення поміщають в газетах або на стовпах вішають. «Зник пес, тому, хто знайде — винагорода»…
— Я розумію, Ді, але ж це — мій татко. Він усе про всіх знає. А що не знає, про те напевне чув. А крім того, папугу могли й викрасти. Ну то як — дзвонимо?
— Подзвони мені хоч раз! — закричав папуга, підстрибуючи на матраці, мов на батуті. — Подзвони мені, благаю!
— О, почув знайоме слово, — втомлено мовив Данилко. Проте Діанка не вгавала. Вона знову нахилилася до птаха.
— Куди подзвонити, серденько? Куди? Номер телефону знаєш? Який телефон?
— Мій! Телефон! — повідомив синьоперий розбишака, не припиняючи стрибків. — Дев’ять! Один! Один!
— Та ну, він, певно, цілодобово радіо слухає, — зробив висновок Семко. — Якусь пісенну хвилю.
— Авжеж. У вільний від спілкування з піратами час, — ущипливо промовила Ді.
— Ти нічого не доб’єшся від нього, подруго, — з жалем констатував Данилко. — Папуги мають добру пам’ять, але не тямлять, що говорять.
— Салага! — загорлав крилатий пірат. — Я бувалий-солоний, а ти хто?!
— Про що це він? — знову не зрозумів Семко.
— Стверджує, що перетинав екватор.
— Думаєш, не бреше?
— Не знаю, Семчику. Може, й прибріхує — який без цього моряк…
— Я літати вмію! — виклав свій найбільший козир папуга і на підтвердження цих слів розправив крила. Увесь його вигляд ніби промовляв: може, комусь із вас, черпаки, і вдасться в майбутньому перетнути екватор, та здійнятися в небо вам точно не світить. — А ти?!
Гоноровий птах конкретизував свій запит, втупившись у Данилка, котрий насмілився звинуватити його в брехні. Той лише головою похитав.
— Номер, номер, — знову затріщав папуга без жодного видимого зв’язку з попереднім спалахом гніву. — Мій номер… п’ять нуль сім два шість три дев’ять.