— Капітане?..
— Так, це я. Сквир Петро Макарович. Сам прилетів, як бачите… Не витримав. Є друзі, допомогли з квитком на літак… — капітан обвів очима всю Команду Мрії, усміхнувся, затримавши погляд на Кабачкові. — Дуже радий вас бачити. Вас усіх. А ви, юначе, — спитав він у Данилка, — здогадалися, що це я, бо Флінт…
— Ні, не тільки. Ваша виправка і… не знаю. Здогадався, і все. А де ваші надійні люди? — Данилко глянув на бабусю і широко-прешироко усміхнувся. — Я мав би здогадатися. Це вона?
— Так. Найнадійніша людина з усіх, кого я знаю. І троюрідна сестра моєї покійної дружини.
— Світ тісний, — пробурмотів Семко.
— Ба, дозволь тобі представити, — спохопився Данилко.
— Знаю, Данильцю, — посміхнулася жінка. — Ще з твоїх листів знаю, хто є хто. А я, дітки — баба Таня. Ну, ходімо, детективи. Вам треба перепочити.
— Ага, — радісно встряв Миколка. — Повісити на очі чорні мітки.
Петро Макарович і баба Таня засміялися.
— Твоя робота, Флінте? — спитав капітан Сквир. І синьоперий хуліган гукнув у відповідь:
— За нами перемога! Фарватер вільний, капітане!
— Так тримати! — сказав Петро Макарович. І, взявшись за руки, всі вони рушили по перону в бік скорого світанку.
