Дівчина дивилася осудливо, тому Петрові коштувало багато зусиль відновити прогулянку.
- А як ти вважаєш, дощ раптом не п очнеться? - Для переконливості він глянув на чисте вечірнє небо.
- Ні, - відрізала вона.
- А після танців ми ще погуляємо?
- Не знаю.
Розмова не склеювалася, і зняти напругу вдалося лише на самий вечір, коли наблизилися до клубу. Туди вже зліталися чепурні зграйки дівчат і удавано-цинічні хлопці з неодмінними папіросками в зубах. Усі вони косилися на Лесю та її кавалера, і під цими поглядами дівчина розквітла, очі її засяяли, а на губах знову заграла посмішка.
- Здрастуй, Лесько!
- Здоров!
- Добрий вечір, - віталася вона, і Петро слідом кивав головою.
Хлопці недобрими поглядами міряли лейтенантову міцну статуру. Нові люди завжди викликають підозру у місцевих хлопців, а особливо якщо вони молоді, з міста і залицяються до їхніх дівчат. А Леся задля переконливості навіть взяла Петра за лікоть. Під канонадою красномовних поглядів пара урочисто зайшла до дверей клубу.
Чесно сказати, Петра збентежили погляди хлопців з цигарками. Не те щоб він злякався - крий Боже, - відмінна технічна і фізична підготовка дозволяла лейтенантові не губитися під чоловічими поглядами, навіть якщо їх було багато з різних боків. Просто сутичка з місцевим населенням не входила до плану операції, а, навпаки, наказано було «внєдритися» у самісіньке єство. А як, скажіть, «внєдритися», почавши з бійки? Отож-бо й воно.
У клубі вже грала музика, а на стелі та стінах стрибали тисячі світлових зайчиків, відбиваючись від невеличкої кульки, що крутилася біля майданчика з магнітофоном. Більшість людей ще стояла попід стінами, і тільки наймолодші та найвідчайдушніші вже вистрибували в центрі зали. Петро озирнувся, вивчаючи диспозицію. Це був типовий сільський клуб, облаштований за останнім словом сільської клубної техніки, навіть трійко кольорових прожекторів поливало танцюючих своїм примхливим світлом та символізувало близькість завклубом до прогресу. Величенька зала могла б, напевне, вмістити всіх жителів села, але кут її вщерть завалений був стільцями, що їх ставили на підлогу у випадках кіно. У випадках танців вони зменшували корисну площу зали і слугували для інтимного розпиття молоддю міцних напоїв, за що потім дільничний міліціонер сварив диск-жокеїв. А взагалі неупередженому лейтенантовому погляду все це навіть сподобалося, бо було до міри культурно, до міри сучасно, а головне - результат від танців можна було отримати поруч, у лісосмузі, на природі, у чудовій екології, а це не абищо у наш час.
«Я собі захотів
Політати десь під небо,
Двоє гарних крил - І мені вже ніц не треба…» - сповідався магнітофон.
- О, і репертуарчик актуальний, - навіть вголос промовив Петро.
- Що ти сказав? - не розчула Леся за гуркотом музики, бо гриміло-таки порядно.
- Репертуар, кажу, добрий.
- А ти що думав, як село, то вже тільки «Ти ж мене підманула», так?
- Та ну.
- Ось тобі і ну. І музика в нас, і танцюємо ми не гірше, як в місті. Показати? І не встиг Петро отямитись, як дівчина потягла його за собою у центр кола, яке миттєво розступилося, пропускаючи нових танцюристів. Зал уважно вивчав міського гостя. Леся крутонулася навколо себе, здіймаючи вітер спідницею і демонструючи всім стрункі ніжки. Петро, що танцювати ніколи не вчився, але через згадану вже фізичну підготовку досконало володів своїм тілом, викинув якесь невідоме науці, але досить граційне па і поклав руку дівчині на стегно.
- Це швидкий танець, - прокричала вона йому на вухо і викрутилась з обіймів.
Петро стенув плечем. Швидкий то швидкий, хоча хто сказав, що, танцюючи швидкий танець, не можна тримати дівчину за талію. Він відчував себе центром уваги, тому намагався не дуже викаблучуватись, але розкутість рухів взяла своє, і коли музика скінчилася, дівчата, що танцювали поруч, нагородили його оплесками.
- А ти добре танцюєш, - посміхнулася Леся.
- Хіба? - здивувався Петро.
- Краще за наших хлопців.
- Ну, це вже комплімент.
- Ні, я серйозно.
Очі її дивилися на Петра з невдаваним захватом. Здається, непорозуміння, що сталося дорогою до клубу, можна було вважати вичерпаним.
У такому самому стилі вони протанцювали і другий швидкий танець. Петро навіть призвичаївся, що його відверто розглядають. Народу в залі більшало, і до танців приєдналися старші дівчата. Хлопці жували цигарки, стоячи попід стінами.
- А зараз на численні прохання трудящих, - цинічним голосом завів диск-жокей, - оголошується повільний танець.
Кольорові прожектори припинили свої безумні стрибки. Народ заюрмився, підбираючись у пари. Леся запитально дивилася на Петра, а він чомусь не наважувався простягнути до неї руку, коли раптом відчув на своєму плечі чийсь доторк.
- Ви дозволите?
Перед ним стояла дівчина з коротким білявим волоссям, що трохи завивалося біля вух, обрамляючи приємне кругле личко. Петро в першу мить не впізнав його, а потім в голові стрельнуло: «Поштарка».
- Здається, у нас не білий танець, - металевим голосом промовила Леся.
- То й що? - не озираючись в її бік, відповіла поштарка. - Він мене запрошує. Ви ж мене запрошуєте, правда? - І вона поклала свої білі руки Петрові на плечі.
Хлопець озирнувся на Лесю. У тієї аж іскри з очей сипались. А нахабна поштарка притулилася до нього всім тілом, недвозначно пропонуючи обхопити талію.
Зрозуміло, що, якби це була будь-яка інша дівчина, навіть принцеса Монако, лейтенант без сумнівів відштовхнув би її, але тут він завагався, згадавши про службовий обов’язок, про те, з якою метою він, власне, опинився у селі, про Миколу Пилиповича, старшого групи, який сподівається на його, Петра, мудрість, і, врешті-решт, про професійну честь. Всі ці думки за одну мить пронеслися у хлопцевій голові, і саме цією миттю скористалася поштарка. Вона зробила невеличкий крок убік, не відпускаючи Петрових плечей, потім ще один, закручуючись у ритмі іноземної мелодії і захоплюючи у цей вир свого партнера. Лейтенант несподівано для себе підкорився цьому рухові і поклав руки на дівочу талію. Він тільки кинув останній вибачально-благальний погляд на Лесю, але та їла очима свою несподівану суперницю, а потім її затулили танцюючі, і навіть цей погляд загубився у вихорі світлових зайчиків від дзеркальної кулі над сценою.
- Когось виглядаєте?
- Га?
- Виглядаєте когось? - трохи хрипкувато запитала Петрова партнерка, не випускаючи його плечей.
- Я? Ні, - отямився хлопець.
Вона притискалася до нього своїми пишними грудьми і дивилася просто в очі.
Треба було брати ініціативу у свої руки.
- Наталочко, - Петро швидко згадав, як її кличуть, - зачекай, щось я забувся, ми хіба на «ви»? - Він міцніше обхопив стан дівчини, і вона це відчула.
- Ні, я так просто, думала, може, ти забувся.
- Ображаєш, невже я можу забутися те, що було зранку?
- А що, щось було? - Вона хитро посміхнулася.
Він різко крутонув партнерку навколо себе, так що довга спідниця обкрутилася навколо ніг. Вона відкинула голову назад.
- Було, - оксамитовим голосом сказав він. - Ми перейшли на «ти».
- У тебе чудова пам’ять. Ти все пам’ятаєш.
- Я навіть пам’ятаю, що ти обіцяла мені знайти ворожку.
Наталка здивувалася:
- Ворожку?
Петро наморщив чоло:
- Ну, не ворожку, а як її, ту, що зуби заговорює.
- Знахарку?
- Еге. А це не одне й те саме?
- Ну, - засміялася дівчина. - А іще фольклорист називається.
Ця розмова точилася під час танцю, так що сторонній спостерігач був би абсолютно певен, що відбувається звичайне залицяння, бо очі дівчини блищали, та й хлопець посміхався, притискаючи її до себе. А сторонніх спостерігачів навкруги вистачало, багато очей поїдали красиву пару, особливо виділявся палаючий дівочий погляд з кутка, де зберігалися стільці. Леся відмовила всім кавалерам, що намагалися її запросити, і стояла, спостерігаючи за кожним рухом подруги.
- Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?
- Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання. - Петро допитливо глянув на поштарку.
Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.