Та де ж хазяйка? Що ж не доглядає за піччю - прогорить, їй-бо, прогорить! Десь рипнули двері, почулася легка хода, і на порозі з’явилась сама. Ось вона зупинилася біля столу, щось поклала, потім пройшла до печі, підкинула кілька полін, і полум’я освітило її обличчя - волосся ретельно забране хустиною, щоки розчервонілися, очі зіщулилися від жару - не розбереш, яка з себе: чи гарна чи ні, чи молода чи не дуже. Не стара, це точно - шкіра тонка, гладенька, без зморшок. Ото й усе. А на столі - макогін, кілька глеків, макітра, борошно у мисці. Чи пекти щось зібралася серед ночі, поки не співали треті півні? Дивно. Не Великдень, не Різдво - чого це дня не вистачає?
А хазяйка примовляє і кидає щось у піч, неначе звичайну суху гілочку, але від неї полум’я спалахує зеленим і дух у кімнаті стає ще сильнішим. Розпустою тут віє. Чарами і розпустою. «Держиться, сохне, геть не йде. Держиться, сохне, геть не йде, - промовляє хрипко хазяйка. - Як мале дитя від матері, як качечка від качура, зірка на небі від зірки не йде, сохне всякий час…»
Хрипкий в неї голос, негучний шепіт, так що піч, спалахуючи з шурхотом на сухому дереві, легко перекриває його, але це не важливо, бо не для чиїхось вух призначені ці слова - їх чують десь далі, їх чує трава на припічку і там, в степу, їх чують Місяць із зірками, що мандрують безкраїм небом, їх чують ті, хто хоче почути і хто не спить вночі.
«Як красне сонце огріває матір-землю, що сипле, коле й сохне, як хміль сухий в’ється і тягнеться до землі, так вилося б, тягнулося б серце по мені всяк час, всяк день…»
Мурашки шкірою біжать від того голосу.
Навкруги вирує ніч, шепочучись з тінями у кутках, і стелею ширяють незрозумілі постаті, мінливі й оманливі.
А хазяйка тим часом відходить у темний куток, потім повертається, зупиняється біля печі, у світлі полум’я, і тут стає видно, що, крім хустини, на ній немає геть нічого. Ні білизни, ні навіть хрестика. Червоні відблиски пробігають засмаглою шкірою, і на стіні навпроти вимальовується чітка тінь. Чи роздяглася вона зараз, чи й раніш була голою, не розбереш - зовсім темно в кутках. Жарко в кімнаті, задушливо, і видно, що гладка шкіра рясно вкрита крапельками поту. Може, саме тому вона й роздяглася? А дух від печі й від трави на полицях так і нуртує, так і пашить.
Жінка підходить до столу й береться до роботи, так само шепочучи собі під носа. «Не вроніть моєї присухи ані у воду, ані на ліс, ані на землю, ані на скотину…» Вона бере миску з борошном, наливає туди щось із макітри, замішує тісто. Працює швидко, вправно, не першина їй з тістом мудрувать. Ось уже починає місити на столі, припорошуючи його борошном. Звичні руки роблять свою справу, гладенька спина нахиляється, плечі ходять, допомагаючи, стегна напружились, і якби не ніч, не голизна оця, не трави, не дух, не пришіптування, можна було б подумати, що це просто господиня вирішила напекти пиріжків, чи медяників, чи, скажімо, пундиків, чи пампушок, чи… та мало чого може напекти наша господиня.
Жарко в кімнаті, і рясні крапельки на шкірі збираються у струмочки, скочуються додолу зі спини, з рук, по грудях капають на тісто, але господиня нібито не помічає цього. Ретельно вимішує вона, а піт збирається на скронях біля хустини, тече по щоках. І раптом жінка… Що це? Вона відриває від тіста шматок і починає качати його по своєму обличчю, промокаючи піт, - високим лобом над бровами, щоками, шиєю. Потім відкладає решту тіста вбік і продовжує місити тільки цей шматок, а потім знову. Але тепер тісто качається круглими плечами, довгими руками, потім спускається нижче, торкається грудей, збігає ними донизу, до ніжних рожевих пипок, притискає одну, потім другу, і чутливі перса відгукуються на такий доторк. Тісто вбирає піт, а жінка, знову помісивши шматок, береться до живота, рясно вкритого крапельками. Ніжне волоссячко лишає на м’якому тісті чудернацькі візерунки, а обличчя, груди, спина знову вкриваються потом, бо жарко в кімнаті від печі, від теплої ночі, від роботи.
Біле борошно у червоних відблисках з печі здається змішаним з кров’ю. Пашить жаром та степовим духом. Тісто катається по круглій спині, струнких ногах. І шепіт, шепіт лунає.
«Ляжу не помолячись, вийду не благословлячись, з дверей у двері, з воріт у ворота, у чисте поле… душа з душею, тіло з тілом, плоть з плоттю, хіть з хоттю… ні жити, ні бути, ні дня днювати, ні ночі ночувати, ні питвом відпитись, ні думою віддуматись…»
Але ось вщухає шепіт, жінка схиляється над столом і за кілька хвилин починає викладати невеличкі коржики - гарненькі, біленькі, схожі, як братики-близнюки, тільки один з них наче більший і лежить трохи осторонь - хто його й знає чому.
Лагідне ранішнє сонце пробралося своїми всюдисущими променями крізь щільно завішані вікна, від чого Микола Пилипович сторожко повернув голову і рефлекторно просунув руку під подушку. Десь зовсім поруч квоктали кури, село прокидалося разом із небесним світилом, але ці звуки були настільки мирними, що правиця майора поволі відпустила руків’я зброї, виповзла з-під подушки і зайняла більш спокійне положення поверх ковдри, поруч зі своєю сестрою.
Закінчилася ніч, одна з найкоротших літніх ночей, яка принесла з собою першу надзвичайну подію - пораненого лейтенанта. Пораненого, до речі, при виконанні суто мирного завдання, тому майор вирішив поки не кваліфікувати це як поранення. Якщо вороги, бойова обстановка, тоді - може. А тут хіба травмований. Хоча ні, травмований, швидше, буває на виробництві. Микола Пилипович трохи замислився, добираючи правильне слово. Чорт забирай. Виходило, що цієї ночі Петра банально побили, у самому побутовому значенні цього слова. Отак просто. Лейтенант спецслужби був побитий невідомо ким, бо сам він про це нічого сказати не міг. Та й взагалі він нічого зараз сказати не міг, бо хропів молодецьким сном на ліжку в кутку кімнати. Кажуть, що сон - то найкращі ліки, і якщо це справді так, то Петро був у самому розпалі лікування.
А от майорові думки вмить розігнали ранішню сонливість. Він згадував вечір, намагаючись відновити в голові деталі, що пройшли вчора повз увагу, порядно все-таки розсіяну священиковими наливками.
Петро лежав прямо на землі серед кущів, і Микола Пилипович схилився над ним, розглядаючи. За роки служіння спочатку Родінє, потім Батьківщині він бачив багато, завжди був готовий до надзвичайних подій, а тому щонайперше з осторогою обдивився - чи не чатує хтось поблизу. Попри те, що майже круглий місяць заливав своїм світлом землю, Миколі Пилиповичу не тільки не вдалося побачити нічого підозрілого, але й не підозрілого теж не вдалось нічого побачити. Тобто зовсім нічого, крім темних кущів та таких самих майже чорних дерев. Почекавши трошки та остаточно переконавшись, що навкруги не чутно жодного стороннього звуку, Микола Пилипович взявся до лейтенанта, перш за все перевернувши його на спину. Хлопець застогнав. Сорочка його була геть подерта та замурзана, але поверхневе обстеження майора трохи заспокоїло. Серйозних плям крові на одязі не було, та й на обличчі, здається, теж - хіба тільки з носа юшилося. Тепер руки-ноги - чи цілі. І хребет. Всяке буває.
Лейтенант знову застогнав, розплющуючи очі. Точніше одне око, бо друге геть запливло від влучного удару.
- Де болить? - Майор не вдавався до сантиментів, а просто продовжував огляд.
- Голова…
Микола Пилипович намацав на потилиці підлеглого здоровезну гулю і зрозумів, що того вирубали ударом по голові. Так, значить, у наявності щонайменше струс мозку.
Перші кілька десятків метрів довелося тягти лейтенанта просто на собі. Якби не священикове частування, може, було б трошки легше, а так конструкція з двох тіл відверто хиталася і загрожувала в будь-яку хвилину завалитися. Та згодом лейтенант трошки прийшов до тями і почав сам переставляти ноги, спираючись на майорові плечі, і за годину подорожі з двома перекурами вони допхалися до рідного подвір’я. Ще якийсь час минув, поки вдалося стягти з лейтенанта одяг, бо той, втрапивши до кімнати, одразу впав на ліжко і відключився. Ну а потім вже потрошку помився під черешнею та дістався до подушки й сам старший групи.