- Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.
- Запивати будете?
- Га? - Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.
- Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте! - З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.
Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.
Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.
- А я з вишні компотику наварила. Будете?
Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.
- Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.
- За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.
- Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.
Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.
- З чого ето?
- З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.
Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.
- Так ви шо, ето ви самі робили?
Хазяйка кивнула.
- Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.
- Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.
Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.
- Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.
У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:
- Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…
У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.
- Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.
- Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?
Тетяна знизала плечима.
- А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?
- А це що, правда, бабушка Наталки етой?
- Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.
- Ну так єсть хто-небудь іще?
- А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?
Микола Пилипович знизав плечима:
- Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.
- Ну от, бачите.
- А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.
- А що дід Юхим?
- Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…
- Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.
Остання фраза різонула майорові вухо.
- Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?
- Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?
Микола Пилипович розгубився.
- Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.
- Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася. - Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…
- Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся. - Я не нарошно.
- Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти. - І вона відвернулася від столу.
Майор до кінця не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.
- Я був неправ.
- Та що ж це ви вигадали! - обернулась хазяйка спантеличено. - Я пожартувала. Підводьтеся негайно.
- М-м. - Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.
- Незручно якось. - Тетяна явно не знала куди подітися.
- А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.
Розгублена Тетяна взяла чарку.
- Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.
Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.
- А давайте ми вип’ємо на брудершафт!
Тетяна зробила спробу відсунутися, але майор тримався як приклеєний.
- Пийте. Ви обіщали.
Два палаючих ока свердлили Тетянине обличчя, і вона, корячись їхній волі, несамохіть торкнулася губами міцної рідини. І тут майор наче вистріл стартового пістолета почув. Він одним ковтком випорожнив свою склянку та потягнувся мокрими губами до жінки, міцно стиснувши її під груди і не даючи таким чином жодного шансу пручатися. Так вони і завмерли на хвилинку, чоловік, що вирішив будь-що досягти свого, і жінка в його сталевих обіймах. Але раптом щось покотилося, потім почувся брязкіт, і Микола Пилипович відчув, як холодна рідина полилася прямо йому на штани. Він підскочив, миттєво розпустивши руки, але було вже пізно. На підлозі валялися скалки розбитої чашки, а на світлих майорових штанах розпливалася здоровезна пляма від компоту.
Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.
- Знімайте, я виперу.
Микола Пилипович мовчки похитав головою.
- Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.
Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.
- Сидіть тихенько, хай вбереться.
Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.
- Ви знов образилися?
Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.
- Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.
Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.
- З ким не буває. Не розстроюйтесь. Оно краще з’їжте.
Микола Пилипович слухняно взяв з простягнутої руки пиріжка і, не сказавши ні слова, відкусив одразу половину.
- Певно, у мене сьогодні день такий, що всі на мене ображаються. От і у куми на дні народження Леська так дверями гацнула, думала зламає.
Пережовуючи повним ротом, Микола Пилипович запитально підняв очі.
- Та донька ж парторгова. Вона забігла куму привітати, а я і розказала за столом, як Петро не схотів її пиріжків їсти. Кажу, не міг вибрати, які першими з’їсти, твої чи Наталчині. Баби регочуть, а вона з-за столу як підстрибне…