Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.
- Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.
Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.
- Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!
- Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.
Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
Колеги визирнули у відчинене вікно.
- Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
- Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
- Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?
- Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
- Здрастуй, Петре, - повторила вона.
Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
- Драстуй, - озвався той.
- Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.
Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.
- Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він. - А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух! - При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його. - Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції. - Ти як, зможеш піти на прогулянку? - перевела вона погляд на Петра.
Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:
- Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.
- Красавець! - оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече. - Шучу-шучу.
- То я почекаю? - з надією запитала поштарка.
- Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.
Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.
- Ти там цеє… - стиха радив майор. - Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.
- Де мої кросовки? - зазирнув під ліжко Петро. - Світло ввімкніть!
- Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде! - загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.
Петро стиха лаючись зав’язував шнурки. - І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився. - Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.
Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.
Микола Пилипович висунувся у вікно.
- Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?
Дівчина засміялася.
Петро люто зиркнув через плече.
- Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега. - Щасливого гуляння.
Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.
Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.
- Боляче? - співчутливо запитала вона.
Хлопець роздратовано відмахнувся.
- Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.
- Не знаю. - Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей. - Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.
- Хай тільки спробують, - загрозливо мовив Петро.
- Бити будеш?
- Буду, - пообіцяв він.
Вона з повагою подивилася на міцну статуру супутника. Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.
- Куди ми йдемо? - поцікавився він.
- Не знаю. Гуляємо. - Наталка замислилася. - Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?
- Це ти казала.
- Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся. - То, може, і справді скупаємось?
- Так іще ж до ночі далеко.
- А поки дійдемо, вже буде темно.
Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.
- Ой, забулася! - раптом вигукнула дівчина. - У мене ж купальника нема.
Петро зупинився і запитально глянув. Наталка хвилинку поміркувала і, відвівши очі, вирішила:
- Ну, нічого, так якось. Ніч же, правда? І справді, поки, гуляючи, дісталися місця, по-справжньому споночіло.
Дорогою Петро спробував перевести розмову на бабу Кабачиху, але почув у відповідь вичерпне:
- Вона сердиться на вас. Сказала, що коли такі цікаві, щоб ішли до Юхима, а до неї більш не ходили.
З ділової точки зору прогулянку можна було вважати закінченою, проте лишалася ще лірична сторона.
На березі ставка було тихо й порожньо. Вода відливала чорним, і ніщо не турбувало її гладенької поверхні. З неба дивився місяць, по-літньому яскравий та урочистий. Петро від такої елегійної картини трохи розгубився, а тому мовчки завмер на місці. Поштарка теж не наважувалася нічого сказати. Тільки очерет шепотів, певно, ділячись враженнями. Так тривало кілька хвилин, поки дівчина нарешті зважилась, полишила Петрову руку і зробила кілька кроків до води.
- Тепла, як молоко! - вигукнула вона, обертаючись. В зоряному світлі її очі виблискували, як два вогники.
Це був перший гучний звук, що порушив елегійний спокій природи, і ставок відповів на нього дрібними хвильками.
- Ну що, будеш купатись? - запитала дівчина, вертаючись від води назад. Рука її торкнулася Петрової долоні. П’янкий та гіркуватий запах степу війнув в обличчя.
У лейтенантовій голові знову вихором пронеслася тисяча думок - і завдання, що вони отримали, і останні вказівки Миколи Пилиповича, і баба Кабачиха з її ворожінням, і Леся…
Невідомо, як витлумачила його мовчанку дівчина, либонь, як нерішучість. А може, це й була нерішучість, бо серце Петрове розривалося між обов’язком, почуттям, чоловічою фізіологією і знову обов’язком. А це, погодьтесь, нелегко.
- Ну як хочеш, - втратила терпець Наталка і тупнула ногами, скидаючи босоніжки.
Очі її намагалися зазирнути в саме серце, викликаючи там нову хвилю емоцій. Потім дівчина відпустила Петрову руку, відступила крок убік, ще раз позирнула і, взявшись рукою за квітчасту сукню, почала стягувати її через голову. Лейтенант зіщулився. Наталка граційно випірнула з бавовняної хвилі, і сукня впала додолу на вогкий пісок. Дівчина лишилася в самій білизні, і якби над ставом світило сонечко, а не місяць, було б видно, що трохи зашарілася.
- Допоможеш? - запитала вона, знову наблизившись до Петра, обернулася спиною і суто жіночим рухом закинула руку за себе, намацуючи застібку прозорого бюстгальтера.
Петро мимоволі простягнув свої великі долоні й став навпомацки розбиратися у складній системі гачків та защіпок. Стегна поштарки помітно здригалися.
- Ну! - квапила вона.
Нарешті хлопець упорався, і дівчина стягла з плечей білі бретелі. Вона спочатку озирнулася, немов оцінюючи, чи годен кавалер дивитися на неї, стрельнула очима, а потім обернулася до нього, відкинувши непотрібний ліфчик убік, туди, де лежала сукня. Перса у поштарки були великі, гарної форми, такі, знаєте, що викликають бажання торкнутися і перевірити, чи справжні. Засмаглістю вони поступалися решті тіла, тому тут, уночі, здавалися яскраво-білими з темними плямами пипок на верхівках. Дівчина переможно подивилася Петрові в очі й потягнулася, як кішка, закидаючи руки за голову та виставляючи груди вперед.