- Прізвище?
- Причепа. Микола Причепа.
Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.
- Що ж ви так, - почав парторг завчено. - Людина до нас у гості приїхала, а ви…
- А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.
- Хто хотів битися? - не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.
- Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.
Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.
- А чого це він «на ґанок вийшов»?
Хлопець трохи осікся:
- Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.
- Про що поговорити?
Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:
- Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.
- Ага, і ви за ето його по головє.
Хлопець підскочив зі стільця.
- Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.
- А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє. - Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.
- Ніхто його не чіпав.
- А ето што? - Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.
- Там відбитки пальців, у районі міліція швидко все розшифрує, - радісно додав парторг.
Хлопець, усе ще стоячи, закліпав очима.
- Яких пальців?
Майор взяв хлопцеве обличчя в перехрестя свого лазерного погляду.
- Цьою штукою ти ілі хтось із твоїх дружков вдарили Петра ззаді по головє. А хто з вас це здєлав, покаже експертиза, бо тут остались ваші пальці.
- Якого Петра? - Хлопець знову кліпнув очима.
Він мав жваві реакції, тому за виразом обличчя дуже легко читалася вся гама почуттів, навіяних звинуваченнями, а також появою на сцені знаряддя злочину.
- Той, которого ви побили. Його Петром звать, - з цими словами Микола Пилипович поклав свою важку руку на хлопцеве плече і силою усадовив його на стільця.
Рівно за мить той знову звівся на рівні.
- Не били ми нікого! Ми коли вийшли, він уже лежав. Ми виходили, як музика закінчилася. А він уже лежав під клубом. Я не знаю, хто це його. - І ви, звичайно, лежачого ногами… - включився в розмову парторг.
Хлопець знітився. Він опустив очі та пробубнів під носа:
- Ми його не били.
Парторг зіщулився уїдливо:
- А хто ж це його так відмолотив? Га?
- Я не бачив, - під носа пробурчав парубок, і раптом підняв голову та втупив нахабні очі прямо в обличчя парторга. - Не бачив я!
Тут уже майор підключився зі свого боку:
- А ета Наталка, вона шо тобі жена чи полюбовніца, шо ти за неї людину чуть не убив?
- Люблю я її.
- А она?
В останнє питання майор вклав усю їдь, на яку був здатен, і хлопець зрізався. Він знову опустив очі додолу і замовк.
- Не дає. - Жорстко резюмував майор. Потім трохи помовчав, щоб підкреслити значущість своєї фрази. - І не дасть. Нікагда. Потому шо ти лежачого ногами бйош. Кого на танцях бачив?
- Кого? - не зрозумів хлопець.
- Ну чужих, кого-то, хто на танці не ходить обично.
- Там всі свої були. Хто завжди ходить. - І цей нікого не бачив, - підсумував парторг.
Почувши його, хлопець знову люто ощирився. Певно, мав зуба на сільське начальство.
Микола Пилипович перебрав ініціативу на себе, щоб не збільшувати напругу.
- А діда Юхима бачив?
- На танцях? - вирячився хлопець. Певно, вирішив, що з ним жартують.
- Можеш буть свободний. - Майор авторитетно ляснув долонею по столу. - Слідуючого позови.
Тим часом за вікном чорні хмари окупували все небо до обрію. Вітер рвав листя з дерев, і парторг взявся закривати вікна, щоб раптова злива не завдала шкоди службовому приміщенню.
Наступним до кабінету ввійшов зовсім молодий хлопчина, мабуть, іще школяр. Парторг не встиг впоратися з кватирками, а Микола Пилипович уже видобув на поверхню свого дрючка.
- Твоїх рук дєло?
Парубок вирячився, явно не зрозумівши, про що йдеться. А парторг, вочевидь запереживавши, що починають без нього, навіть не повертаючись на місце, знову завів свою шарманку:
- Що ж ви так? Людина до нас в гості приїхала, а ви…
Микола Пилипович люто зиркнув на партнера, але той нічого не помітив.
- Ти ж до інституту вступати збираєшся. Думаєш, справа в міліції тобі допоможе?
Парубок похнюпився.
- Я його тільки один раз ударив.
- Ага, - зрадів Микола Пилипович і з натяком показав на дрючка, та хлопець заперечливо похитав головою.
- Ні. Ногою.
- А хто його з ног збіл?
Хлопець знизав плечима.
- Ми коли з танців виходили, він уже лежав. Непритомний. Ну Колька з Миколою взялися його ногами бити, а потім з мене сміятися почали. Що я злякався. Ну я і ударив.
Цей був явно слабший за своїх товаришів. Він розколовся одразу і, здається, говорив правду. Отож картина події складалася повністю.
- За шо же ти його ударив?
- А чого він? То з Леською танцює, то з Наталкою. Кому таке сподобається?
- Підожди. З якою Леською? Твой друг сказав, шо він з Наталкой танцевал.
Хлопець розвів руками. - І з Леською також. Він з двома одразу танцював.
- Как ето, з двома одразу? - Микола Пилипович підняв очі на парторга і наштовхнувся на його важкий промовистий погляд.
- Ну так. Повільні танці по черзі, а швидкі втрьох.
- Втрьох?
- Втрьох? - відлунням прозвучав голос парторга.
Микола Пилипович потрапив у незручну ситуацію. Його напарник, виявляється, танцював з двома дівчатами одночасно і задирався до їхніх кавалерів. Принаймні так це виглядало із свідчень. Молодець!
- Ну а щоб гуляв хто-то возлє танців, может, чужий хто-то, не бачив?
- Ні. Наче не було нікого.
- Не було. Харашо. Ну а чого ж ти за етіх дівчат став человєка бити? Спиш з ними, чи шо?
Хлопчина розгублено обернувся до парторга, а Микола Пилипович раптом стукнув себе по лобі. Він зовсім забув, що одна з цих самих дівчат була парторговою донькою.
В кабінеті запала тиша. І першою її порушив парторг: - Іди. - Він по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.
Той у відповідь шморгнув носом. Коли двері кабінету закрилися, сільський ідеолог недобре зіщулився на майора:
- Хороші у вас в інституті хлопці. І Микола Пилипович не знайшов що сказати, а тільки руками у відповідь розвів.
Поки старший групи займався був допитами, Петро сидів собі на ґанку. Хазяйка, тітка Тетяна, слава Богу, пішла кудись зранку, а тому не заважала своїми розмовами та в’їдливими коментарями. Останнім часом вона взагалі взялася за молодого квартиранта - Петро постійно ловив на собі іронічні погляди, немовби вивчала чи підозрювала щось. Але що? Петро і так, і інак прикидав у голові - ну не було де попалитися. Конспірацію вони не порушували, в хаті ні про що зайве не розмовляли. Речі свої не лишали без нагляду, розуміючи, що хоч чуже майно для селянина святиня, проте жіноча цікавість іноді перемагає. Тобто все було гаразд… Але ж по головці йому все-таки дали, про що й досі нагадувало легке гудіння, особливо коли різко обернутися. І чим більше колеги думали, тим менше усе це ставало схожим на звичайні розбірки через дівчат. Ні, тут усе не так просто. Треба копати глибше.
З такими складними міркуваннями сидів лейтенант на ґанку, коли від хвіртки його покликали:
- Петре!
Він підвівся, затулившись долонею від сонця. На доріжці стояла Леся.
Вона була у короткій кольору стиглої вишні сукні, а розкішне волосся розляглося просто по плечах, і у сонячному світлі навколо нього утворювалося невеличке сяйво, як на іконах малюють.
- Доброго ранку.
Петро замріяно дивився, неначе й справді на ікону. З голови в одну мить випарувалися всі думки.
- Чогось тебе не було видно… - промурмотів він зачаровано.