- Як же ти собиралася стріляти? - запитав він, відвертаючись. - Пістолєт же сначала нада винуть.
Ззаду зашаруділа тканина.
- А я не збиралася, - з удаваною зухвалістю сказала дівчина. - Я тільки налякати, - голос у неї бринів нервово.
- Налякати… - Микола Пилипович гмикнув.
- А що, коли йдете не спитавшись.
- Спитавшись! - обурився Микола Пилипович. - Ти диви на неї! Хазяйка найшлася. Спрашувать у неї!
- Купалася? - запитав Петро.
- А не можна?
- Можна. І ще за хвилину вона мовила:
- Все. Обертайтеся.
Дівчина стояла, поправляючи волосся і з викликом дивилася на чоловіків. Лице вкривав ніяковий рум’янець. Біла квітчаста сукня, перехоплена тонким паском, ховала струнку фігуру, спереду випинаючись двома гострими горбочками.
Петрові стало соромно за свої труси.
- Ти мєсн… місцева? - запитав Микола Пилипович.
- Тутешня, - підтвердила дівчина.
- Як тебе звати? - Петро взявся за джинси.
- Леся. А тебе?
Вона розмовляла задерикувато, навіть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно. Хлопець посміхнувся:
- Петро.
Тільки тепер вдалося уважно роздивитися обличчя співрозмовниці. Чорні густі брови дугами огинали карі великі очі, з яких так і скакали на всі боки бісенята. Тоненький носик, мальовані губки - гарна була дівчина, що й казати. Про таких у піснях співають - біле личко, чорні брови.
- Що з нею будемо робити? - Микола Пилипович одягався поруч.
Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:
- А ви з Москви?
Микола Пилипович підвів голову:
- Чого ти так рішила?
- Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…
- З Києва, - кинув Петро.
- З міліції?
Микола Пилипович з Петром перезирнулися.
- Ні.
Дівчина здивувалася:
- А звідки?
Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.
- Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі. - Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо. - У вас тут, кажуть, багато цього…
- Чого?
- Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.
- Ну?
- От. - Микола Пилипович почухав підборіддя. - Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.
Дівчина подивилася зіщулившись:
- З пістолем?
Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:
- Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.
- Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:
- А правда, схожий? І важкий, правда? - наче задовольнившись побаченим, він виструнчився. - То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.
Микола Пилипович додав ззаду:
- Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
Обидва якнайприродніше реготнули.
Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
- А ви дужий!
Хлопець зашарівся.
Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.
- А ви нас до села проведете?
- Заблукати боїтеся?
- Боїмось, - чесно признався Петро. - А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось. - І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.
- Що?
- Та нічого. Він жартує.
Петро галантно пропустив дівчину вперед.
Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.
Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.
На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.
- А що це у вас село так дивно називається?
Вона стенула плечима:
- Назвали.
- От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.
Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував. - Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?
- Будем, - серйозно кивнув головою Петро.
- А якщо вони не захочуть розповідати?
- У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився. - Якщо ти попросиш. Попросиш?
- Може, і попросю. - Дівчина замислилася. - А жити де будете?
- Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?
- Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.
- А пустить?
- Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші? - стрельнула оком на Петра.
- Аякже!
- Так хороших людей у нас всюди пускають.
Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:
- Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.
Дівчина на знак згоди схилила голову:
- Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.
- Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню! - подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.
Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.
- Тітко Та-ню!
Десь углибині прокинувся та загавкав собака.
- Ну, зараз почує вже.
- А може, її нема? - запитав Микола Пилипович.
Дівчина стенула плечима.
- Наче не збиралася нікуди. - І знову гукнула: - Тітко-о-о!
Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.
Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно, чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.
Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?
- Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.
Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.
Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:
- Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…
Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.
- Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.
- Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.
- Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.