— Схаменися, жінко! — злякався Іван. — Чи ти Бога не боїшся? Та чого клянеш?
А Хівря б‘є кулак об кулак і кричить ще дужче:
— Клену, клену і буду клясти, бодай їй сей та й той! Третій день, як корова отелилася, а вона мені й слова не сказала! У нас іще зроду корова близнят не привела, а як приведе одно, то я зараз даю всім знати, не криюся, як та клята відьма! Коли б не кума Параска, спасибі їй, то я б і досі не знала. Такі в нас сусіди!..
Вже нічого Іван не сказав, сховав горщика з червінцями у купі гною, повечеряв і ліг спати. А на другий день ранком каже до Хіврі:
— Звелів мені пан піти сьогодні рибу у ставку порахувати. То я й піду.
— То й іди.
Пішов Іван, але не до ставка, а до міста. Накупив усяких ласощів і солодких бубликів та й вертається додому. А, йдучи через ліс, зустрів лісничого, що ніс упольованого зайця.
Привітався Іван з лісничим і каже:
— Продайте мені, пане лісничий, зайця.
— А ти ж маєш гроші?
— Та маю. Оце продав поросятко в місті на базарі.
Відкупив зайця, а тоді вже обходом і пішов до панських ставків. Витягнув одну вершу, вибрав з неї рибу, замість риби, запхав туди застреленого зайця, а з рибою вернувся знову до лісу та й порозкидав її попід кущами. А, прийшовши у подвір‘я, торбу з ласощами та бубликами під стріху заховав і тоді вже — до хати.
— Ну що? — питає Хівря. — Порахував рибу?
— Та порахував.
— А багато було?
— Та багато. Коли б усю поскладати на вози, то було б дванадцять повних і ще три рибини зверху.
Полягали спати, і, як Хівря вже добре заснула, Іван устав потихеньку, витягнув торбу з-під стріхи, порозвішував ласощі й бублики на вербі біля хліва і знову ліг.
А Хівря ранком устала, пішла свиням їсти давати та й угледіла бублики. Вбігла прожогом назад у хату і кричить:
— Іване, Іване, ану вставай скоро та подивися, яке диво сталося!
— Яке там диво? — питає Іван, наче зовсім сонний.
— Та ходи подивися!
Почухався Іван, протер очі й вийшов за Хіврею надвір.
— Чи ти бач! — сказав. — Бублики на вербі! Таке чудо буває хіба у тисячний рік і тисячний день.
— Як, як? — питає Хівря.
— Та так, — відповідає Іван: — кожного разу, як минає рівно тисяча літ і тисяча днів, то стаються всякі дива: на вербі бублики родяться, у верші зайці ловляться, а в лісі може риба притхнутися.
— Ой, Господи! — аж не тямиться з радощів Хівря! — І родилася і христилася, а такого ще не бачила і не чула! Ой, Івасю, голубчику, та зриваймо мерщій ці бублики та й їжмо! У мене вже слинка котиться!..
А Іван на те:
— Зривай, зривай, але їсти — зась! То панські бублики — треба йому віднести.
— А не діжде він! — лютиться Хівря. — Бублики на нашій вербі вродили, а не на його! Та, видно, такі добрі та солодкі, що я ще й зроду таких не куштувала. А панисько там щодня такими обжирається. Нічого не віддаваймо! Збираймо та й їжмо самі!
— То збирай і їж, — каже Іван, — а я на них і дивитися не хочу. Як пан довідається і поспитає, то моя хата скраю — так і знай!
— Не бійся, не довідається.
Пострушувала Хівря і бублики і пундики з верби, що з‘їла, то з‘їла, що дітям дала, то дала, а решту сховала і каже до чоловіка:
— А що то ти казав про зайців і про рибу?
— Та казав, що можуть зайці у верші ловитися і риба в лісі притхнутися.
— Як це притхнутися? Що воно таке?
— Ну, таке, що риба з води вилазить і в лісі поміж деревами лягає.
— Ой, Івасю, ой голубчику, та ходімо тих зайців і ту рибу пошукаймо! — благає Хівря.
— А навіщо тобі? — питає Іван. — Однаково ж ні зайці, ні риба не наші, а панські. Тож хай пан іде собі та й шукає.
— Та, Івасю, я лишень хочу подивитися, чи воно правда! Ходімо!
— То й ходімо, коли вже так хочеш...
От повів Іван Хіврю до ставка, витягнув ту вершу, що в ній був заяць, і показує.
Хівря лишень у поли вдарилася:
— Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила й не чула! Берім же, Івасю, того зайця та й несім додому. Злупимо з нього шкуру, а я спечу, та й буде нам обід.
— Не хочу я твого обіду, — каже Іван. — Ти зараз по селі роздзвониш, пан довідається та й з мене шкуру злупить.
— Та, Івасю, та я нікому й словечка не скажу, хай мені язик усохне! — присягає Хівря.
Але Іван не йме віри.
— Як хочеш, — каже, — бери сама, а я до нього й пальцем не торкнуся.
Загорнула Хівря зайця у хвартух і знову до чоловіка:
— Ой, Іване, ходімо ж іще у ліс. Хочу подивитися, як то риба притхнулася.
— Хоч і притхнулася, — каже Іван, — та не наша — панова. Шкода задаром ноги збивати.