— Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила...
Але Хівря так просить:
— Та ходімо, Івасю, хай хоч подивлюся.
— То й ходімо.
Повів жінку в ліс на те місце, де рибу порозкидав і показав. Знову дивується Хівря, знову каже, що і родилася й христилася, а такого чуда не бачила.
— Забираймо ж цю рибу, — просить чоловіка, — та несімо додому, а я почищу та й доброї юшки наварю.
Але Іван «ні» та й «ні».
— Тебе пан як почистить, — каже, — то летітиме з тебе луска ще краще, ніж з оцієї риби.
Але Хівря й рибу позбирала у хвартух. Принесла все додому, рибу зварила, зайця спекла, сама наїлася й дітей нагодувала. Тільки Іван нічого з того і не покуштував.
Але Хівря, як Хівря. Хоч і присягала чоловікові, що нікому нічого не казатиме, так невитримка ж! Ледве губи після обіду обтерла — і зараз же по селу майнула:
— Ой, людоньки! Ой, сусідоньки! Та чи ви знаєте, які дива бувають у тисячний год і тисячний день? На вербі бублики родять, зайці у верші ловляться, а риба з води вилазить і в лісі попід деревами притихається!..
Люди слухають і лишень плечима потискають.
— Не чули такого, — кажуть. — Чули лишень, що на вербі груші ростуть, а дурні в таке вірять.
— Та Господи! — присягає Хівря. — Та я вам істинну правду кажу! Та я ж достеменнісенько[19] знаю!..
А люди далі кепкують. Розказала б Хівря їм усе до кінця, так пана боїться, щоб не поспитав за бублики, і за зайця, і за рибу. Так ні з чим і додому вернулася.
От живуть вони далі. Іван щотижня чи там що два витягне червінця з-під гною і купить то поросятко, то пару овечок, а далі й волів пару, ба й воза кованого і чумацьку мажу[20]. А на весну пішов до пана та й відпросився чумакувати: у Крим по сіль поїхав. Правда, що заробив, — половину панові мусів оддати, але й собі половина лишилася. На другий рік знову поїхав і на третій також. Краще стало родині жити, а люди казали:
— Тому Іванові йде, як з води. Десь, мабуть, упіймав щастя за хвіст.
Так минуло сім літ. Аж одного дня зачув Іван, що пан дуже в карти програвся і грошей до зарізу потребує. Має навіть частину землі й кріпаків продавати.
То Іван зараз і пішов до панського двору. Так і так, мовляв, хочу з усією сім‘єю на волю викупитися і землі придбати. А пан зрадів.
— Давай сто червінців, — каже, — то випущу тебе на волю і ще шмат поля одріжу.
Зараз таки папір списали, печатки прибили, Іван гроші відрахував і вертається додому вже вільним чоловіком. Та такий радий та такий веселий, що на радощах і признався Хіврі.
— Знаєш, — каже, — жінко, а це ж ми вільними стали і поле придбали за дідовий скарб, який я на панському полі виорав.
— Та не бреши! — дивується Хівря.
— Не брешу, ні, чисту правду говорю.
І розказує все, як воно сталося.
— Коли ж то було? — питає Хівря.
— А було ще тоді, як Горпинина корова близнят привела.
Як не скочить же Хівря, як не зверещить:
— Ах ти ж такий-сякий! То Горпина від мене з бичками-близнятами три дні крилася, а ти зі скарбом аж сім літ!? Та бодай же тобі се і те! Та хай же я сама лусну, як не піду зараз до пана і не розкажу йому всього!..
— Та чи ти жінко, при своєму розумі?! — злякався Іван. — Хочеш знову у кріпацькому ярмі ходити?
— І ходитиму, і ходитиму! — Хівря на те. — І ти ходитимеш, щоб знав, як від жінки критися!
І побігла до панського двору.
— Паночку! — репетує. — Ґвалт! Рятуйте! Мій чоловік мене сім літ дурив, а вас обікрав!
— Як то обікрав? — дивується пан.
— А так: він виорав на вашому полі горщик із червінцями і за них викупився на волю, ще й поле у вас купив.
Ох, як розлютиться пан на таку новину, як затупає ногами.
— Зараз мені того злодія приведіть! — кричить.— Я йому покажу, де раки зимують!
Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.
— То ти так?! — наскакує на нього пан. — Моїм золотом від мене викупився, ще й шмат поля видурив?!
— Хто вам такого наговорив, пане? — ніби дивується Іван.
— Та твоя жінка! Віддавай мені зараз усе золото, що на моєму полі виорав, і той папір з печатками, бо я тебе, вражий хлопе, звелю канчуками на смерть засікти! Та я тебе у в‘язниці згною!..
— Ба ні, — каже Іван, — паперу з печатками я вам, пане, не віддам. А моїй жінці ви не вірте, бо в неї в голові клепки бракує. Таж самі знаєте, що я чумакую і на вашому полі вже давно з плугом не ходив.
А Хівря:
— Ага, ага, не ходив! Це було ще перед тим!
Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.