— Коли саме? — питає пан.
— Та було, паночку, — каже скоренько Хівря, — саме у той день, як Параска мені сказала, що Горпинина корова близнят привела. Там такі були бички, як писані!
— А кат же тебе, бабо, знає, коли тобі хто про писані бички оповідав! — розсердився пан. — Ти мені толком кажи!
— Скажу, паночку, скажу! — спішить Хівря. — Це було день перед тим, як ви загадали моєму чоловікові у ваших ставках рибу порахувати.
Пан лишень очі вирячив:
— Не верзи, бабо, дурниць! Я такого ніколи не загадував!
— Ой загадували, паночку, загадували! — Хівря своєї. — А мій чоловік нарахував тієї риби стільки, що було б на дванадцять повних возів, і ще три рибини зверху зосталися б.
— Та чи ти впилася, бабо?! — ще дужче сердиться пан. — Коли це таке було?
— Та було, паночку, саме перед тисячним роком і тисячним днем.
— Що таке?! — зовсім спантеличився пан. — Що то за тисячний рік і тисячний день?!
— Ой, паночку, та хіба ж ви не знаєте? Та то було у той рік, як на нашій вербі бублики вродили, і як у ваші верші зайці ловилися, і як у вашому лісі риба притхнулася.
Пан з лиха лишень плюнув.
— Бачу, — каже, — що в цієї баби й справді не всі вдома[21]. Дайте їй сотню канчуків за те, що мені голову морочила, і виженіть з двору.
Та Івана жаль за серце стиснув: усе ж, як не як, а рідна жінка.
— Майте Бога в серці, пане! — просить. — Бачите самі, що жінка не сповна розуму. Змилосердіться!
— Гаразд, — каже пан, — знай моє милосердя: хай буде не сто, лишень десять — і за те подякуй.
Обернувся і пішов у покої.
Розтягнули гайдуки Хіврю на колоді, всипали десять канчуків і вигнали з двору.
Йде вона додому й плаче, а Іван збоку ступає і питає:
— А що, Хівре, навчили тебе розуму?
— Ой навчили, Іване, навчили! — хлипає Хівря. — Ще зроду такою мудрою не була. Тепер уже не здуриш мене ані рибою, ані зайцем, ані бубликами, ані тисячним роком і тисячним днем. Та вже нікому нічого не казатиму, щоб люди з мене ще дужче не сміялися.
Переніс Іван хату з села на свій ґрунт, і подружжя зажило у згоді. Після панських канчуків Хівря навчилася тримати язика на припоні й не бігала по сусідах розносити і своє й чуже сміття. За це люди почали її шанувати, хоч і далі зі звички позаочі називали язикатою.
Та й по нинішній день про кожну жінку, яка любить багато непотрібного говорити, встряє у чужі справи й оповідає одним усе, що почула від інших, кажуть: «Оце язиката Хівря».
Лежень
Жив собі колись один чоловік із трьома синами. Два старших були парубки як парубки — і розумні й робучі. А третій був, хоч і дуже доброго серця, та такий ледачий, що цілими днями вилежувався як не на печі, то десь у садочку в холодочку. І за це прозвали його люди Лежнем.
От прожив батько, скільки йому там судилося прожити, та й умер. Лишилося по ньому чимало поля і багато худоби. Стали тоді старші брати між собою радитися, як би то Лежня обхитрувати.
— Поля йому однаково не потрібно, бо він на ньому працювати не буде, — кажуть. — А з худобою ми його підведемо.
Порадилися добре, а тоді й кажуть Лежневі:
— Слухай, Лежню, зробімо так: хай кожен із нас поробить загороди. Як ітиме худоба з пасовиська додому, то скільки в чию загороду зайде, стільки й буде. Пристаєш на таке?
— Пристаю, — каже, Лежень. — Хай буде по-вашому, братіки.
От старші брати й узялися загорожі городити, та все просторі, та з тесаних дощок, а в тих загорожах ще й хліви та стайні ставити. Працюють з ранку до ночі, аж їм руки опадають, а Лежень — нічого. Лежить собі на травичці в холодку й посвистує.
— Гей, Лежню, — кажуть йому люди, — ти чому загород не будуєш? Куди ж твоя частка худоби має прийти?
— А кудись уже прийде, — відповідає позіхаючи Лежень. — Ще вспію.
Коли ж прийшов уже день худобу ділити, встав Лежень, пішов навиривав кущів лободи, дикого проса і всякого іншого хабаззя та й натикав у дворі. А худоба, хоч і напаслася за день, та ввечері, повертаючи додому, проминула тесані загорожі й стайні старших братів, і вся посунула на Лежневі бур‘яни.
Старші брати аж волосся на собі рвуть, аж плачуть з досади, та що зробиш? Самі ж таке придумали. Пропало!
А й Лежень зажурився. Як подивився на ту всю худобу, то лишень потилицю почухав.
— Це ж, — каже, — її й нагодувати треба, й напоїти, й корів подоїти, а коли ж я тоді лежатиму?
Зайняв усю череду вигнав на ярмарок та й попродав. Набрав грошей повну пазуху і знову журиться: