— Це ж гроші треба ховати та стерегти, щоб хто не вкрав, а коли ж я спати буду?
От подумав він, подумав, пішов і купив лантух[22] ладану. Виліз із тим лантухом на високу гору, підпалив ладан, а сам став на коліна й молиться.
— Дякую, — каже, — Тобі, Боже, що Ти мене з клопоту визволив.
А дим з ладану пішов та й пішов угору аж до неба. На те спускається янгол на золотих крилах і каже:
— Дійшла твоя молитва, Лежню, до Господа, і Він оце послав мене спитати, чого ти собі бажаєш?
Знову пошкріб Лежень потилицю й відповідає:
— Та я сам собі нічого не бажаю, тільки лежати і спати. Але як мені лежати і спати, коли мої бідні брати з горя плачуть і волосся на собі рвуть? То я хіба хотів би таку сопілочку, щоб, як у неї заграв, то всякий, хто мене почув би, веселився б і танцював.
— Добре, — каже янгол, — ось тобі така сопілка!
Дав Лежневі сопілку, а сам полетів знову на небо. Прийшов Лежень додому і застав братів сумних та зажурених.
— Не журіться, братці, — каже, — я вам зараз на сопілці заграю.
Та й вийняв сопілку і заграв.
Як лишень брати почули сопілку, та як схопляться, та як зарегочуть, як візьмуться в боки, як вдарять навприсядки! А Лежень і собі за ними — аж стіни трясуться! Та приплескують, та приказують, та регочуть, та витанцьовують, аж поки попадали з утоми й поснули на долівці. На другий день знову те саме і на третій день.
Та якось, як Лежневі вже обридло грати, схаменулися й кажуть:
— Що ж це ми виспівуємо та витанцьовуємо, а поле неоране стоїть. Треба в сусідів волів на відробіток позичити й собі поле зорати та засіяти.
От позичили вони пару волів, узяли плуга і поїхали в поле, а Лежня залишили вдома, бо він ще спав. Приїхали до свого лану, перехрестилися, старший брат узявся за чепіги, а середущий волів за налигач[23] і почали орати. Та не вспіли ще й половини гонів пройти, як надбіг Лежень.
— Боже помагай, братці! — кричить. — Я трохи заспав, але зараз вам заграю, щоб робота веселіше йшла.
Та брати, як лишень почули сопілку, враз і про роботу забули. Покинули волів і плуга, а вдарили такого тропака, що в них з-під ніг лишень грудки землі на всі сторони посипалися. Та хоч би ж то самі брати, а то й воли, наче показилися: поспиналися на задні ноги, скинули ярмо, позакандзюблювали хвости і давай вибрикувати, наче козли! Сопілка грає, брати виспівують та навприсяди чешуть, воли через голови перекидаються і вже не ревуть, а іржать кінськими голосами та хвостами вимахують на всі боки, і навіть плуг підскакує. Так веселилися до самого смерку й однієї борозни не скінчили.
Вертаються додому, брати піт рукавами втирають, воли з ніг падають, плуг ледве волочиться за ними, а поле, як було неоране, так і лишилося.
На другий день те саме, на третій знову.
Прийшла неділя, брати з церкви вернулися, посідали на призьбі та й знову журяться.
— Не буде, — кажуть, — через того Лежня діла. Вже скільки сусідам за волів винні, а ще й однієї борозни не доорали, та й не дооремо. Що ж його у світі Божому робити?
Подумали, подумали, а тоді старший брат і каже:
— Треба нам тікати. Як утечемо в якесь інше село, то наймемося до роботи, заробимо хліба й грошей.
— Добре, — каже середущий брат, — складаймо ж у мішок, що нам буде потрібно, та й тікаймо, поки Лежня не видно.
А Лежень тим часом по другий бік тину в бур‘яні лежав і все чув.
Поклали брати в мішок дві хлібини, добрий шмат сала, в‘язанку цибулі, чисті сорочки і ще там щось, що було потрібне, і мішок зав‘язали.
— Тепер же, — каже старший брат, — вийдемо на вулицю та подивимося, чи де нашого Лежня лиха година не наднесла.
Побігли вони виглядати, а Лежень тим часом вискочив, усе з мішка повитягав, позакидав за тин, а вліз у середину сам, зав‘язався і сидить нишком.
Поприбігали брати і кажуть:
— Не видно ніде. Хапаймо ж цей мішок і тікаймо чимдуж!
Завдав один брат мішок на плечі другому, та й побігли. Біжать вони, біжать, а тоді той брат, який ніс мішка, й каже:
— Та й важкий цей міх — наче в нього глини хто накидав! Бери-но, брате, ти його, бо мені вже несила.
Взяв другий брат мішка на плечі — справді важкий. Але нема часу роздумувати — побігли далі. Та так, то один брат понесе, то другий, і все тікають.
Відбігли вже кілька гонів од села, а Лежень у мішку озивається тихеньким голосом:
— Братці, братці, підожді-і-іть!..
— Бий же тебе нечиста сила! — розсердилися брати. — Таки побачив! Тікаймо ж дужче!