А Лежень знову з мішка вже голосніше:
— Братці, братці, підожді-і-і-ть!..
— Ой, чуєш? — каже один брат до другого. — Він уже нас наздоганяє! Біжімо ще дужче!
Та й побігли ще скоріше.
А Лежень вже на повний голос:
— Братці, братці, підожді-і-і-ть!..
А брати вже із сили вибилися, вже духу їм нестає, та й геп мішком об землю!
— Ой помалу-малу, братіки, бо я дуже забився! — озивається Лежень із мішка.
— То ти тут?
— Та тут. Куди ж би мав подітися? Я вас, братіки, у біді не покину.
— Ти такий-сякий! — лаються брати. — Та бодай тобі сей та той! І де тебе лихо взяло на наші голови?!
Та Лежень — ані гадки! Вийняв свою сопілку й заграв. Брати відразу й гнів забули та з танцями й піснями разом додому вернулися.
Каже Лежень:
— Надвередили ви мені, братіки, поперек, як мною об землю гепнули. Піду ж я в солому вилежатися хоч нічку, а взавтра знову вам гратиму.
І пішов у клуню, заліз у солому й відразу захропів. А брати посідали і знову журяться:
— Зведе нас Лежень зі світу тією сопілкою, з торбами пустить. Що його робити?
— Знаєш, що? — каже один брат. — Візьмімо вкрадімо ту сопілку від Лежня та й укиньмо її в річку.
— Оце ти добре придумав! — озвався другий брат. — Так і зробимо!
Пішли вони потихеньку у клуню, взяли сопілку й укинули в річку. А вода в річці бистра та глибока, підхопила відразу сопілку, закрутила нею та й понесла у безвісти.
Прокинувся рано Лежень — та зараз до сопілки, а сопілки, нема. Він сюди, він туди — нема! Сів він і заплакав з горя.
Аж тут знову прилітає янгол і питає:
— Чого ти, Лежню, плачеш?
— Як же мені не плакати, — каже Лежень, — коли моя сопілка пропала. На чому ж я тепер гратиму і як своїх братів звеселятиму?
А янгол йому на те:
— Не журися, Лежню, ось тобі інша сопілка, ще краща від тамтої. У цю лишень раз подмеш та й за пояс заткнеш, а вона тобі сама гратиме, аж поки сонце зайде.
— Оце добре! — зрадів Лежень. — Як її не треба і в руках тримати, то я зможу зручніше лежати, руки під голову заклавши. А ногами дриґати також можна і лежачи.
Ледве взяв ту сопілку, ледве в неї подув, ледве за пояс заткнув, та як схопиться з соломи!
— Оце диво! — кричить. — Так у мене руки до роботи засвербіли, наче їх хто кропивою попік!
Та мерщій розсунену солому поправляє, та підгрібає, та підмітає! А тоді вскочив у повітку, вхопив сокиру, дров нарубав і поніс до хати в печі розпалювати.
— Братці, — будить братів, — а вставайте мерщій, та берімося до роботи, бо в мене руки аж пашать до діла!
Дивом великим здивувалися брати, та не мали часу дивуватися, бо і їх від сопілки така хіть до праці взяла, що в хаті все ходором заходило: один воду носить, другий кашу вимішує, третій замітає. У сусідів ще й до ранньої молитви не ставали, а брати вже помолилися, вже й поснідали, вже й ложки помили та в поле зібралися. Та все скоренько, та все підбігцем!
Знову позичили волів, на цей раз аж дві пари, і рушили. Сопілка грає, брати підспівують, а воли, наче й не воли, а якісь заводські жеребці, шиї повигинали і чвалом-чвалом, ледве брати за ними вспівають.
Приїхали на своє поле і стали орати. Та як орати! Ще інший господар один раз плугом не обернув, л брати вже — сім. Ще інший господар і сім разів не обернув, а брати вже кінчають. Лежень сам у борону впрягся, боронує і кричить.
— А поганяйте-но там, братці, волів, бо мене сила розпирає!
Та волів і поганяти не треба — біжать самі, наче рисі, і плуг, як увійде в землю, то так борозну відріже, мов ножем.
Чи там інші господарі половину лану зорали, чи ні а брати вже й зорали, вже й заборонували, вже й засіяли й заволочили, та ще й сусідам допомогли.
І так з того дня пішло: як лишень Лежень до сходу сонця в сопілочку подме, то під братами наче земля загориться. Кожен за десятьох справляється, та при роботі і співають, і жартують, й інших заохочують. За літо відробили за позичені воли та ще й на заробітки ходили. А люди наймали їх наввипередки, бо кожен брат за один день лан вижав і снопи пов‘язав і в копи поскладав. А як стали втрьох, то за день стирту збіжжя змолотили. От які робітники були!
Та так вже й грошей заробили й худібку придбали, а восени стали ліс рубати. Як вони вже там рубали, так рубали, та одного дня десь Лежень при роботі загубив сопілку. Похопилися вже, як увечері додому вернулися.
Зажурилися старші брати.
— Це ж, — кажуть, — без тієї сопілки наш Лежень знову лежнем лежатиме.