— Оце справді нещастя! — кажуть брати. — Тікаймо ж мерщій із цього міста, бо ще й ми можемо у біду попасти.
Вийшли вони на дорогу та й подалися чимдуж геть. Старшим братам легко з порожніми торбами за спинами (бо вже всі харчі поїли), а молодшому зі ступою непереливки.[2] Вже що й ступа важка, а й від голоду обімлів. Ледве ноги волочить.
Йдуть брати, поспішають, та все полем, та все полем, та так їх і ніч у полі застала. Ані тобі села, ані якої хати — лишень один старий дуб при дорозі.
Кажуть старші брати:
— Отут під цим дубом і заночуємо. А ти, — наказують молодшому, — вилізь на цього дуба та подивися довкола, чи справді де розбійників не видно.
— Добре, — відповідає той. — Лишень, поки я лазитиму, ви тут моєї ступи постережіть, щоб з нею чого не трапилося.
— Та вже постережемо. Лізь!
Виліз дурень на самий вершечок дуба, подивився на всі боки та як не закричить:
— Ой, браття, справді розбійники їдуть! Дванадцятеро їх, а попереду отаман. Усі на конях і просто на цей дуб дорогу держать!
Полякалися брати. Що тут у світі Божому чинити, коли від розбійників смерть певна, а сховатися нема де?
То старший брат і каже:
— Лізьмо, брати, на цього дуба! Бачите, який він густий та кучерявий? Як виліземо височенько та сховаємося між листям, то розбійники нас і не побачать.
Кинулися два старші брати на дуба дертися, а наймолодший притьмом[3] униз ізлазить.
— Ти куди?! — кричать брати. — Хочеш розбійникам у лабети попасти?
А дурний:
— Ступа!.. Ой, моя ступа!.. Мушу її з собою взяти!..
— Та чи ти знависнів[4]! — аж сичать брати. — Як ти зі ступою на дерево лізтимеш? Покинь її!
— Ба ні, не покину! — каже дурень. — Гріх батьковий спадок розбишакам покидати. Пособіть, братці, щоб вони мене тут не застали!
І що з дурнем робити!
Взялися брати разом, підсаджують ту ступу на дуба, мало не перериваються, та стогнуть, та сопуть, та дурня лають. А він і не гнівається, тільки дякує за поміч.
Ледве-ледве виперли ту ступу на дерево, примостили з нею дурня на грубій гілляці й наказують:
— Гляди ж, тримай добре, бо, як зірветься — сам знаєш...
— Я триматиму, братики, триматиму, — каже дурень. — Не випущу батенькового спадку з рук.
А тут уже й розбійники приїхали — дванадцять усіх, а отаман тринадцятий. Поздіймали міхи з сідел, коней потриножили і на попас пустили, а самі заходилися добро ділити. Десь ізнову великий грабунок учинили, бо понавозили й одежі дорогої, і зброї щонайкращої, і срібла-золота цілу купу.
Ділять розбійники, ділять, а брати з дуба вниз позирають, дух затаївши, й очам віри не ймуть. Ніколи ще такого багатства не бачили.
От поділилися розбійники добром, кожен свою пайку загорнув, а тоді розвели вогонь, приставили до нього величезний казан та й стали кашу варити. Пішов дим угору, і дурневі в носі закрутило. От він і шепче:
— Братики, дуже мені в носі вертить — зараз чхну!
— Не чхай! — сичать брати, злякавшись. — Не чхай, дурню, бо розбійники почують і буде нам отут амінь!
— Коли ж бо... коли ж бо не витримаю! — відповідає дурень та й: — Апчхи!
Та так чхнув, що йому аж булька з носа вискочила і — хляп! — розбійникам у кашу.
Позривалися харцизяки й закричали:
— Хтось є на цім дубі! Хтось чхнув нам у казан!
А отаман:
— Та ні! То якась пташка там собі гніздо звила, напевно. Бач, клята, нам кашу спаскудила. Висипайте цю геть, хлопці, приставляйте другу!
Вивернули розбійники кашу з казана і приставили другу. Варять-варять, уже каша майже готова, та так смачно пахне!
А дурень знову до братів пошепки:
— Братці, так мені слина котиться від того запаху, що не можу витримати: зараз плюну.
— Не плюй, дурню! — брати з кулаками до нього — Не плюй, бо розбійники догадаються, і буде нам отут амінь!
Та де там! Дурень — тьху! — і знову просто розбійникам у казан.
Знову посхоплювалися харцизяки:
— Таки хтось є на дубі! Нам у кашу плюнув!
— Дурні ви, дурні! — отаман їм. — Кажу ж вам, що то якась пташина з гнізда капостить. Вивертайте й цю кашу, приставляйте свіжу! Та перенесіть вогонь на другий бік дерева, щоб не був під гніздом.
Послухали розбійники отамана і зробили, як він казав. Утретє засипали свіжу кашу й далі варять. Варили, варили, поки й зварили. Посідали довкола казана, ложки з-за халяв повитягали і вже їсти збираються.
Аж тут дурень на повний голос: