І пішла. Босими ногами у сніг ступає, драною свитинкою обтулюється і бреде від дерева до дерева. А ліс, що не далі, то все густіший, і сніг, що не крок, то все глибший. І мороз тисне, і ніч надходить.
Чи вже там довго та бідна дівчина ходила, чи ні, але прибилася до якоїсь хижі. Слава ж Тобі Господи! Хижа мала і стара, до половини в землю вгрузла, але все ж якийсь захисток.
Постукала дівчина у двері — ніхто не обзивається. Вона тоді двері прочинила й увійшла. А в хаті нікого, піч не топлена, долівка не замітана, і начиння не мите.
Засукала дідова дочка рукави, водиці внесла, у печі запалила, хату позамітала, на полиці пошукала і знайшла всього, що треба. Зараз борщику наварила, вареників наліпила, а тоді, впоравшись із роботою, сіла на лавиці й чекає.
Недовго й чекала, бо надворі враз застукотіло, загуркотіло й у двері — торох! — аж хатина затряслася.
— А чи є хто в хаті, щоб мені двері відчинити? — гукає хтось.
Схопилася дівчина, відчинила двері — та й злякалася насмерть: та лежить же під порогом сама Кінська Голова без тулуба, очима моргає й людським голосом промовляє:
— Добрий вечір тобі, дівчино! А пересади-но мене через поріг.
Хоч і як страшно було дідовій дочці, але послухала. Піднесла обережно Кінську Голову й пересадила її через поріг.
Повела Кінська Голова по хаті очима й каже:
— Ов-ов, давно в мене в хаті такого ладу не було й так смачно не пахло! Ану-ко, дівчино, поклади мене на лаву.
Піднесла дівчина Кінську Голову й поклала на лаву, а Голова й каже знову:
— Дівчино-дівчино, а дай-но мені вечеряти.
Метнулася дідова дочка, всипала в одну миску борщу, а в другу набрала вареників і власними руками Кінську Голову нагодувала.
Тоді каже Кінська Голова:
— Дівчино-дівчино, поклади мене на подушку спати, почухай мені за вухами й колискової пісеньки заспівай.
Усе послухала дідова дочка. Поклала Кінську Голову на подушку, поза вухами їй поскоботала і колискової пісні доти співала, доки Голова й не заснула. Тоді вже сама повечеряла, ложки помила, долівку позамітала, Богу помолилася й на лавиці спати лягла.
На другий день устала раненько, каші молошної наварила, Кінську Голову нагодувала, а сама вже з‘їла те, що лишилося.
От Кінська Голова й каже:
— Дівчино-дівчино, пошанувала ти мене, як рідна дитина: нагодувала, до сну вкладала, за вухами скоботала й колискової пісні співала. Тепер я тобі віддячуся. Лізь мерщій мені у праве вухо, а вилазь лівим.
Була дідова дочка боса й у дранках, як у праве вухо Кінській Голові влазила, а як вилізла лівим, то й сама себе не впізнала: з‘явився на ній жупан оксамитовий, золотом шитий, чобітки червоні сап‘янові, коралі дорогі — і вся одежа, наче у князівни якої.
Зраділа дівчина й до землі Кінській Голові вклонилася.
— Спасибі ж вам, тіточко, за вашу ласку! — мовила.
Та лишень уста розкрила, а з них за кожним словом — кап-кап — так і задзвеніли золоті червінці. Дівчина хотіла було ще раз Кінській Голові подякувати, коли — глянь — а її вже нема.
А дід, вернувшись додому, цілу ніч не спав та каявся та журився. А на ранок не витримав. Запріг коня в сани й каже бабі:
— Ти хочеш, чи не хочеш, а я поїду своєї дитини шукати. Як не знайду її живої, то бодай мертве тіло привезу, щоб по-християнському поховати.
А баба йому відповідає:
— Їдь, їдь. Там з твоєї дочки дикі звірі напевно самі лишень кості зоставили. Привезеш — то вже й поховаємо. А я тим часом млинців напечу й людей на похорон скличу.
Поїхав дід у ліс — аж що за диво! Поміж деревами рівнісенька дорога простелилася — геть-геть аж до самої хижі, що її раніше ніхто не видав і не чував. А під хижею сидить дідова дочка жива-здорова і в золоті вся.
— Дитино моя, дитино, — дивується дід, — така з тебе пані зробилася, що вже не знаю, як до тебе й промовляти, як тебе до нашої простої хати забирати.
А донька на те:
— Промовляйте, тату, як завжди, бо я, чи у дранках, чи в золоті, однаково ваша дочка і за рідною хатою скучила. Везіть мене мерщій додому!
Та що слово скаже — то їй червінець з уст і падає.
А баба тим часом млинці пече та у вікно поглядає, чи дід доччиних костей не везе й чи сусіди вже на похорон сходяться. Собачка ж, що в них була й дідову дочку дуже любила, сіла собі на призьбі, у вікно заглядає й людським голосом промовляє:
— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!