Розсердилася баба.
— Ось я тобі зараз дам! — грозить собачці. — Дід кісточки зі своєї дочки везе, а бабина буде ще в золоті походжати.
А собачка своєї:
— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить!
— На ось тобі млинця! — каже баба. — Але не бреши, а правду говори: дід кісточки зі своєї дочки на санях везе, а бабина буде в золоті походжати.
Та собачка млинця з‘їла і далі своєї:
— Гав-гав! Дід свою дочку-красуню на санях усю в золоті везе, а бабина поганія в запічку сидить.
Як же не розсердиться баба, та як не вхопить деркача[9], та як не вискочить з хати до собачки!.. Та так і стала: ой, і в‘їжджає ж у ворота дід і везе свою дочку живу-здорову і всю в золоті! І на санях повно золотих червінців, бо, поки дівчина свою пригоду батькові оповіла, нападало тих червінців стільки, що сани під ними аж тріщать.
Як же побачила теє баба та як вислухала про Кінську Голову, то мало не розхорувалася з заздрости.
— Вези та й вези мою дочку в ліс, — кричить до діда. — Хай і вона такого добра привезе!
Вдягнула свою дочку у три кожухи, взула у дві пари добрих чобіт, п‘ять мальованих хусток їй на голову зав‘язала, щоб дівчина не змерзла, ще й повну торбу книшів та пирогів на дорогу дала.
Завернув дід сани та й знову поїхав у ліс. Думав тією самою дорогою пасербицю до хижі довезти, коли — ба! Щезла дорога, наче її й не було. Нічого робити — лишив бабину дочку на тому самому місці, де був свою напередодні лишив, побажав їй щастя та й вернувся додому.
От і почалапала бабина дочка дивної хижі шукати. Лазить поміж деревами і клене на чім світ, що сніг глибокий, що ліс густий, що далеко треба ходити, що торба з харчами важка і що Кінська Голова сама не прийде.
Чи довго вона вже там лазила, чи ні, але хижу таки знайшла. Зайшла всередину й одразу з чобітьми на постіль вилізла і знову клене, що в хаті холодно. А щоб у печі запалити, чи позамітати, чи води принести — навіть і не думає.
Чекала вона, чекала, аж поки надворі загуркотіло, застукотіло й у двері торохнуло. Бабина дочка вже знала, що то Кінська Голова, і не злякалася, але й не встала з постелі і дверей не відчинила.
— А чи є хто в хаті, чи нема? — питає знадвору Кінська Голова. — Відчиніть!
— Відчини собі сама, — відповідає бабина дочка й далі сидить на постелі.
Якось там уже Кінська Голова сама собі відчинила і знову просить:
— Дівчино-дівчино, пересади мене через поріг.
— Невелика пані — перелізеш сама, — озивається бабина дочка.
Перекотилася Кінська Голова через поріг і ще раз просить:
— Дівчино-дівчино, поклади мене на лаву.
— Ов-ва! — каже бабина дочка. — Я й у матері своєї нічого не роблю, а тут стала би дурній Кінській Голові за наймичку! Я не прийшла тут з тобою носитися, а прийшла, щоб ти й мені дала те, що дідовій дочці дала.
— Ну гаразд, — озивається Кінська Голова, вилізши на лаву, — то, може, ти мені хоч пиріжка даси, бо я дуже голодна.
Розсердилася бабина дочка та як не заверещить:
— Оце напасть яка! То їй відчини, то через поріг перетягни, то на лаву посади, а то ще й пирога їй дай! Не дам нічого, бо мені й самій мало!
— Дівчино-дівчино, — знову просить Кінська Голова, — поклади мене на постіль спати й колискової пісеньки мені заспівай.
А бабина дочка — у сміх!
— Оце але! — регоче. — Ще чого захотіла? На постелі буду спати я, а ти собі й на лавиці без колискової переспиш.
На другий день прокинулася Кінська Голова, збудила бабину дочку і каже їй:
— Дівчино-дівчино, хоч ти мене й не шанувала, і їсти мені не дала, і спати не вклала, і колискової не співала, та дарма! Лізь мені у праве вухо, а вилазь лівим.
— Го-го! — відповідає бабина дочка. — Я зроду усім наперекір роблю, то й тебе не послухаю. Влізу тобі лівим вухом, а вилізу правим!
— Як хочеш, як хочеш, — каже Кінська Голова і наставляє ліве вухо.
Влізла бабина дочка у ліве вухо Кінській Голові, вилізла правим — та й лишенько! Зникли десь і кожухи, і хустки мальовані, й обидві пари чобіт. Стала дівчина боса, у чорній, як земля, сорочці й драній свитині.
Аж за серце вхопило бабину дочку.
— Ах ти ж сяка-така, Кінська Голово! — заверещала вона, та й ураз замовкла. Бо, лишень рота розкрила, а з нього одна за другою жаби — плиг-плиг! Та великі, та чорнющі, та поганющі!
Як побачила їх дівчина, то відразу й зімліла і на долівку — бух! А як прочуняла, то вже Кінської Голови не було, лишень довкола самі жаби лазили.
А тим часом вдома баба наказує дідові: