— Запрягай, діду, дві пари саней. Одними ти правитимеш, а другими я. Змушу я свою дочку безупину цілу дорогу говорити, щоб привезла червінців удвоє стільки, що твоя. І не забудь сокиру взяти, бо ще, може, доведеться й від розбійників яких боронитися. На золото багато ласих.
А собачка сидить на призьбі, хвостиком махає й людським голосом промовляє:
— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!
— А геть, погана! — кричить баба. — Не бреши! Кажи так: дід свою дочку на одних санях привіз, а бабину аж на двох, повних золота, привезуть!
Не слухає собачка і далі по-своєму каже:
— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!
Розлютилася баба, вхопила деркач і загнала собачку аж за клуню. Та собачка і звідти своєї:
— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!
Поїхали дід і баба в ліс двома парами саней, і знову перед ними рівна дорога до хижі відкрилася. Тільки ж що з того? Знайшли дівчину на порозі хатини босу й усю у дранках, а біля неї повно жаб. Поки ж дідові та бабі свою пригоду оповіла, то вже по пояс у жабах стояла.
Розкричалася баба на цілий ліс, аж запінилася
— Я ту Кінську Голову на шматки порубаю, як вона не зробить, як я хочу! — кричить. — Їдь, старий, додому, а сокиру мені лиши. Та вдома скажи своїй дочці-ледащиці, щоб на завтра напекла-наварила для цілого села й усім оповістила, що Кінська Голова вдвічі для моєї дочки стільки добра зробила, скільки для неї. А взавтра ранком приїжджай по нас.
Наварила дідова дочка, напекла для цілого села, як їй було наказано, й людей зійшлося стільки, що у дворі стало тісно. Стоять і чекають. А дід поїхав та й вернувся ні з чим.
— Біда, сусідоньки, — каже. — Нема дороги, а ліс густий — не проїду. Коли ваша ласка, то поможіть мені жінку й доньку знайти.
Посунуло ціле село в ліс. Ходили, шукали, ввесь ліс облазили — дарма! Ані хижі, ані Кінської Голови, ані баби, ані її дочки так і не знайшли.
А дідова дочка так уславилася, що сам князенко, молодий та хороший, про неї почув і приїхав подивитися. Як же побачив дівчину, то так уподобав, що зараз і посватав. І побралися вони, і щасливо вік прожили, людей шанували і постолом добро возили.
Як Іван-Великан чортів перехитрував
Колись дуже-дуже давно там, де Дніпро у Чорне море впадає, поміж каміннями та скелями великими, прокопалися чорти із середини землі, із самого пекла, на світ Божий. І виходили, коли хотіли, чи то вночі, чи то й удень, і добрим людям усякі капості чинили: воду в криницях каламутили, рибалкам сіті дерли, а на полях поміж пшеницею та житом кукіль[10] розсівали. І так усім допекли, що мусіли християни насиджені землі покинути і на всі чотири сторони світу розсіятися, бо ніхто не міг з нечистою силою дати ради.
А жив собі у столиці, у Києві, веселий та дотепний парубок Іван-Великан. Був він дуже побожний, дуже милосердний і дуже відважний, а нечистої сили не любив — страх! І коли зачув, яке лихо людям над Чорним морем сталося, довго не думав. Узяв у торбину шмат хліба, плесканку свіжого сиру і ще там чого, торбину закинув на плече, з родиною і сусідами попрощався, до церковних хрестів перехрестився і вийшов за браму міста.
Чи довго йшов, чи ні, але прибув на берег моря й побачив діру з пекла. Та й неважко було її знайти, бо з неї хмарою дим валив, а всередині клекотіло, наче в казані.
Став Іван-Великан, помолився, поснідав, подумав і заходився каміння відвалювати та від Дніпра рів копати. Аж тут і чортяка з діри виліз. Чорний та рогатий, та поганий-поганющий і з хвостом предовгим. А сіркою від нього так заносило, що Іванові аж у носі закрутило.
Привітався чорт з Іваном і питає:
— А що це ти, парубче, тут робиш?
— Хіба не бачиш? — відповідає Іван-Великан. — Хочу ріку у вашу діру завернути. Як у Києві на Йордан посвятять воду у Дніпрі, а вода в пекло потече, то ви там усі й погинете.
Злякався чорт, аж позеленів, бо ж усім відомо, що свяченої води ніяка нечисть не витримує.
— Правда ж то, Іване? — питає. — Не жартуєш?
— У мене з чортами жартів нема, — відповідає Іван. — Видушу вас усіх — і сліду не лишиться!
Ще більше злякався чортяка і під землю — шусть! Лишень китичка на кінці хвоста майнула.
Прибіг до самого найстаршого чорта — до Сатани й оповідає.
— Так і так, — каже, — прийшов із Київської землі Іван-Великан і річище Дніпра нам у пекло хоче завернути, щоб на Йордан нас свяченою водою вигубити. Що накажеш робити, царю?