Злякався й Сатана, залізними зубами задзвонив і за роги вхопився.
— Біда! — застогнав. — Біда! Велика біда! Чув уже я про того Івана-Великана: він не одному нашому братові хвоста прикрутив. Як напосядеться на нас — буде лихо! Але ти візьми його на спитки. Може він якраз і не такий сильний, як про нього кажуть. Зроби йому першу спробу з каменем.
Вертається чортяка до Івана й говорить:
— Чи ти, Іване, й справді такий дужий, що нас не боїшся? Таж ми така сила, що проти нас ніхто не встоїть.
А Іван йому на те:
— Божа сила більша від вашої. А я з Богом, то й вас переможу!
— Ну, як так, — каже чорт, — то давай мірятися. Будемо один одному задачі давати. Хто переможе — той сильніший.
— Добре, — згодився Іван. — Кажи ти перший, яку там задачу маєш.
Узяв чорт у руку камінь і каже:
— Задача така, щоб у руці камінь роздушити.
Стиснув каменюку, а вона й розсипалася піском.
Подивився Іван, почухав за вухом, подумав і відповідає:
— Роздушити камінь — невелике діло. Ти спробуй камінь так стиснути, щоб з нього аж вода потекла.
— Ге-ге! — каже чорт. — Такого ніхто не втне, бо в камені води нема.
— Як нема? — ніби дивується Іван. — Зараз я тобі покажу.
Щоб чорта засліпити, перехрестив торбу, витягнув з неї грудку сиру і каже:
— Дивися!
Стиснув сир у кулаці — а сироватка так і потекла.
— А що, є вода в камені, чи нема? — питає.
У чорта від подиву й страху аж у копитах похололо. Хресний знак йому очі затулив, то він і не побачив, що Іван з торби сир витягнув.
Зігнувся нечистий, махнув хвостом і знову до Сатани на пораду.
— Так і так, — оповідає, — той Іван може з каменя воду витиснути.
Гепнув спересердя Сатана копитом у землю і наказує:
— Візьми його ще на пробу вогнем. Цієї проби ніхто з хрещених не витримав, то, може, й Іван не витримає.
Вернувся чорт до Івана і каже:
— Зробімо, Іване, ще одну спробу. В мене така гаряча рука, що я нею без вогню можу підпалити сирий пень і на тому пні цілий день руку грітиму. Як і ти зможеш свою руку на вогні цілий день втримати — виграєш, а як ні — програєш.
— Гаразд, — погодився Іван, — хай буде.
Поклав чортяка свою пекельну руку на великий дубовий пень — так пень одразу й затлівся. І тлів од ранку до вечора, а чорт на жарі руку тримав і навіть не кривився.
— Взавтра, — мовив до Івана, — буде твоя черга.
— То й добре.
Вночі зладив Іван шкіряну торбу, набрав у неї води, сирицею[11] стягнув і в рукав засунув. А щоб чорт підступу не побачив, рукав перехрестив і ліг спати.
Приходить чорт уранці й каже:
— Ну, Іване, клади свою руку на вогонь — побачимо, чи витримаєш?
Підійшов Іван до того самого пня, що вже до половини згорів, поклав руку на жар, а другою рукою — смик за сирицю! Люнула вода з торби, погасила вогонь — і лишень пара пішла.
— Е-е, — сміється Іван, — що ж це ти, чорте, такий ледачий вогонь поклав, що на ньому добрий християнин і руки нагріти не може!
Засмутився чортяка, аж йому хвіст зів‘яв, і ще раз побіг до свого царя.
Вислухав його Сатана і розхорувався. З горя випив сім бочок смоли, обтерся і тоді каже до чорта:
— Візьми ж ти того Івана ще на останню спробу — на мою булаву. Та гляди, щоб не загубив де, бо тоді я сам тобі роги скручу!
От вертається чорт до Івана і несе на плечах сатанинську булаву. А булава з кованого заліза, величезна та важезна — на сто пудів[12]. Несе її чорт — і під ним земля вгинається.
— От, Іване, — мовить чорт, — зробимо останню спробу. Це булава самого нашого найстаршого царя. Хто її підкине вище — той виграє. Годишся?
— Годжуся, — відповідає Іван, а сам і зажурився. Бо як таку булаву підкинути?
А чортяка як розмахнувся, як розмахнувся, та як пошпурить тією булавою — аж загуло! І полетіла булава вгору зранку, а вернулася і впала на землю як сонце заходило. Та як упала, то земля під нею розкололася, а на дні розколини вода виступила.
— Ну, — каже чорт, — узавтра рано твоя черга кидати.
Завдав собі булаву на плечі й пішов.
Ранком повертається, приносить булаву й дає Іванові.
— Бери ж та й підкидай, — говорить.
Узяв же Іван булаву за тонший кінець та й ледве здолав його на три лікті піднести, а голова і з місця не зрушилася. І взяла досада парубка. Силач він був великий і недарма Великаном прозивався, але щоб таку тяжелезну булаву підкинути — куди-куди! Ніякої людської сили на таке діло не вистачило б.