Язиката Хівря
Давно колись, ще за кріпацьких часів, жило в одному селі подружжя: Іван та Хівря. Іван був дуже працьовитий, статечний і розважний, але жінку, мов на лихо, мав занадто цікаву до чужих справ, а вже таку слизькоязику[16] — не доведи Господи! Що б у хаті не сталося — Хівря відразу розносила по цілому селу. А вже як своє розносила, то чуже й поготів. Та ще мусіла знати, що в чиїй хаті діється і що у чиєму горщику вариться, а як перша не довідалася якої новини, то просто хорувала від заздрости. Оце, бувало, почує, що в сусідки борщ не вдався, — та й зараз до іншої сусідки:
— Ой, кумонько, чи ви чули? Там Явдоха такого борщу наварила, що хоч собаці на хвіст вилий! Там така нездара, що нічого не вміє. Та там з неї така нехарапутниця[17], що я ще зроду не бачила...
Або побачить, що якийсь парубок дівчині підморгнув — і зараз по селу:
— Сусідонько, чи ви знаєте, що Нечипоренків Василь до Мелашки Ковбенкової старостів посилає?
— Та невже?!
— Істинну правду вам кажу! Оце перед Покровою і весілля буде. Сама бачила, як він до неї моргав. А чого б мав моргати? Та певно, що хоче сватати...
Стояла в Хіврі робота в хаті і в полі, не раз і свині були голодні, й корова вчас не здоєна, й вечеря не зварена. Бо ж, щоб усі новини по селі позбирати й порозносити, треба було мати час. Як уже Іван її не просив, як не соромив, не докоряв, не сварив — дарма! Нічого Хіврі не помагало. Та й сусіди Хіврі не любили, не вірили їй і дражнили «язикатою».
От одного разу поїхав Іван панське поле орати. Орав, орав до полудня, втомився гірко й зголоднів. Пустив воли на попас, а сам сів під дубом, пополуднував сухим хлібом з водою і зажурився. Оце ж поле колись належало його дідові-козакові, та з‘явився польський пан з королівською грамотою, землю забрав, селян покріпачив і змушує на себе задарма працювати. Бідують люди. Та в інших господарів хоч жінки добрі. Наробиться чоловік у полі, натерпиться від панських гайдуків, а прийде додому — то й легше йому на душі. Бо й жінка, хоч також панщину відробляє, а все ж у хаті порядок держить: і їсти зварить, і сорочку випере, і позамітає. Покінчають усю роботу, повечеряють, а тоді сядуть разом, пожуряться, порадяться — і вже краще їм. А в Івана — що? Не раз прийде додому, а жінки нема, і діти голодні й піч холодна, бо Хівря, чи ходила на панщину, чи ні, — вже з язиком по селу бігає. А щоб порадитися з нею, чи поскаржитися на панських посіпак і самого пана — сохрани Господи! Одразу ж ціле село знатиме, а тоді начувайся біди.
Отак сидів Іван під дубом, журився-журився і не зчувся як заснув. І приснився йому покійний дід. Став перед Іваном і каже:
— Не журися, сину. Запрягай воли та виводь борозну рівненько — просто аж на той білий камінь. Як мудрим будеш, то і з кріпацтва викупишся і господарем станеш. Та гляди, жінці своїй сім год правди не кажи, бо буде біда...
Прокинувся Іван, розглянувся довкола і сам собі не вірить: стояв же дід отут навпроти, наче живий, а нема нікого.
Перехрестився Іван, запряг воли у плуг і повів борозну рівненько на другий бік поля — якраз на білий камінь, що лежав на межі. Погейкує на воли, натискає на чепіги[18] і поволі ступає за плугом. Аж плуг раптом за щось зачепився і став. Дивиться Іван — а то зігнилий пень у землі. Вивернув він той пень, а під пнем яма, а в ямі великий горщик, повний червінців.
— Оце ж мій покійний дід напевно його тут і закопав! — догадався Іван.
Впав на коліна, помолився за дідову душу, горщик з грішми добре в торбу заховав і далі оре, мов би нічого й не сталося. Оре та й оре, а сам думає: «Казав покійний дід, що, як мудрим буду, то й з кріпацтва викуплюся і господарем стану. Але як його викуплятися, коли пан знає, що я бідний? Зараз і спитає, звідки в мене гроші? Коли б моя жінка не була така язиката, то хоч з нею порадився б. Та їй признатися — то все одно, що по цілому селу роздзвонити. Зараз і до пана дійде. Не даром же й дід остерігав, щоб їй сім літ правди не казати. І що тут його у світі Божому робити?»
Доорав Іван поле й вертається додому, як звичайно, ввечері. А Хівря на воротях стоїть і вже здалека кричить:
— Чи ти чув, чоловіче, що в Горпини ще позавчора корова близнят привела? Два бички, як писані!
— То щасти їй Боже! — відповідає Іван.
— Щасти Боже?! — аж у поли вдарилася Хівря.— Та бодай би вони їй до вечора подохли!