Суд зараховує в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.
Необхідність такого зарахування обумовлена тим, що положення засудженого не повинно погіршуватися, тобто загальна тривалість покарання за всі злочини не повинна збільшуватися від того, що окремі з них були розкриті пізніше за інших.
У теорії кримінального права вважається, що зарахування відбутого повністю або частково покарання може здійснюватися двома способами:
1) шляхом обчислення всього остаточного покарання з початку відбування строку за першим вироком;
2) шляхом вирахування відбутої частини з остаточного покарання і обчислення строку, що залишився, з моменту проголошення останнього вироку.
На нашу думку, другий спосіб є більш універсальним, оскільки його можна застосовувати до різних видів покарань, а до того ж необхідність зарахування в строк покарання часу попереднього ув’язнення відповідає, як вимогам ч. 5 ст. 72 КК, так і вимогам ч. 1 ст. 335 КПК.
На жаль, постанова Пленуму відповіді проте яким чином необхідно робити зарахування відбутого повністю або частково покарання, не дає.
Згідно роз'яснень п. 17 Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР № 3 від 31.07.1981 р. “Про практику призначення покарання при вчиненні декількох злочинів і по декільком вирокам” убачається, що термін відбування остаточної міри покарання, визначеної в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 40 УК РРФСР (ст. 70 ч. 4 КК — В.Б.), обчислюється з дня проголошення останнього вироку. При цьому, якщо по останній справі засуджений знаходився під вартою, то весь цей час зараховується в строк призначеного остаточно покарання, а також повинно бути зараховане покарання відбуте повністю або частково за першим вироком[306].
Суд, вирішуючи питання про зарахування в строк остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повинен виконати наступні вимоги:
1) встановити, чи відбувалося покарання за попереднім вироком;
2) визначити вид і строк покарання, відбутого за попереднім вироком;
3) обчислити строк покарання, відбутого за попереднім вироком, керуючись правилами ст. 72 КК — переклад менш суворого покарання в більш суворий;
4) зарахувати в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.
Однак інколи суди не виконують дані вимоги і допускають помилки при обчисленні строку покарання за сукупністю злочинів.
Приклад перший: Районний суд вироком від 01.11.2006 р. засудив В., раніше судимого: а) 20.01.1999 р. за ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 2 роки позбавлення волі; б) 13.02.2003 р. за ч. 2 ст. 185 КК на підставі ч. 4 ст. 70 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, — за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі і зараховано в строк відбуття покарання відбуту частину покарання (3 роки) за попередніми вироками. Крім того, В. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК на 8 років позбавлення волі. Верховний Суд України вирок суду скасував і відзначив, що як вбачається з матеріалів справи, В. раніше був судимий вироками судів від 20.01.1999 р. та 13.02.2003 р. до покарання у виді позбавлення волі з його реальним відбуттям. Злочини, передбачені ч. 3 ст. 185 КК, засуджений вчинив в 1997 році, тобто до постановлення цих вироків. Таким чином, покарання В. мало бути призначене спочатку за ч. 3 ст. 185 КК, потім за правилами ч. 4 ст. 70 КК, після чого за ч. 2 ст. 121 КК, і остаточно за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 70 КК[307].
Помилка районного суду полягає у тому, що він в строк покарання зарахував відбуту частину покарання за попередніми вироками не до остаточно призначеного покарання за сукупністю злочинів (покарання призначеного на підставі ч. 4 ст. 70 КК + покарання призначеного за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК), а до «проміжного» покарання, призначеного за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК. Суд повинен був призначити засудженому спочатку покарання за ч. 3 ст. 185 КК, потім за правилами ч. 4 ст. 70 КК, після чого за ч. 2 ст. 121 КК, і остаточно покарання за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 70 КК і тільки після цього зарахувати в строк цього покарання відбуту частину покарання за попередніми вироками. Наприклад, якщо б засудженому було призначене остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання (3 років позбавлення волі) більш суворим (8 роками позбавлення волі), то засуджений фактично відбув би покарання на 3 роки більше, чим повинен був би відбути.
306
Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924–1986). — М.: “Известия”, 1987, с. 567.