— Михайло Андрійович Зебатинський? Ні… Ні, не чув ніколи. Та це ще нічого не доводить.
— Я міг би сказати, що це збіг, але, знаєте, тих збігів трошки забагато. Один Зебатинський тут, один Зебатинський там, обидва ядерні фізики, і той, що тут, несподівано міняє своє прізвище на Себатинський і дуже з цим носиться. Не приведи господь не так написати! Тоді він категорично вимагає: «Моє прізвище починається на «С»! Все це досить добре вкладається у версії мого пильного лейтенанта, і йому це трішечки занадто на руку, до того ж іще одна дивна обставина: росіянин Зебатинський саме з рік тому щез з поля зору.
— Страчений! — флегматично констатував доктор Крістов.
— Може й таке бути. У звичайному випадку я так і вважав би, хоча росіяни не дурніші за нас, і не страчують першого-ліпшого фізика-ядерника, якщо без цього можна обійтись. Річ у тім, що бувають інші обставини, за яких ядерний фізик з доброго дива несподівано зникає. Не мені вам про це розповідати.
— Надзвичайні дослідження. Цілком таємно. Гадаю, ви саме це маєте на увазі. А ви впевнені, що все саме так?
— Зберіть усе докупи, додайте сюди лейтенантову інтуїцію, і мені стає просто цікаво.
— Дайте-но мені ту біографію, — доктор Крістов взяв у руки аркуш, перечитав його двічі. Похитав головою. Нарешті сказав: — Пошукаю в «Ядерних виписках».
«Ядерними виписками» — маленькими акуратними скриньками, заповненими квадратиками мікроплівок — була викладена ціла стіна в кабінеті доктора Крістова.
Службовець КАЕ крізь свій проектор переглядав алфавітний покажчик, а Бранд тим часом спостерігав, з яким терпінням людина може проводити пошук.
— Михайло Зебатинський, — пробурмотів доктор Крістов, — автор та співавтор півдесятка статей у радянських журналах за останніх півдесятка років. Тепер візьмемо виписки і звідти, може, щось з’ясуємо. Я сумніваюсь в успіху.
Автоматичний шукач викинув потрібні квадратики. Доктор Крістов підрівняв їх, уклав у проектор і почав переглядати.
Поступово на його обличчя касувався вираз напруженого подиву.
— Дивуюся, — сказав він.
— Чому дивуєтеся? — запитав Бранд.
— Поки що я краще не казатиму. — Доктор Крістов відкинувся у кріслі. — Ви не зможете дістати мені список радянських ядерних фізиків, які за останній рік зникли з поля зору?
— Тобто, ви щось запримітили?
— Не зовсім так. У всякому разі, не так, щоб я щось раптом виявив у одній з цих статей. Однак, переглядаючи їх і знаючи, що людина може бути причетною до програми надзвичайних досліджень… а до того ж ви ще розбудили в мені підозру… — Він знизав плечима. — Нічого не запримітив.
— Мені хотілося б, щоб ви все-таки поділилися своєю думкою, — щиро запропонував Бранд. — Тут ми можемо однаково відчувати себе дурнями удвох.
— Якщо вже вам аж так хочеться… Цілком можливо, що ця людина намацує шлях до відбивання гамма-радіації.
— І що це означає?
— Якщо зможуть винайти відбивний екран для гамма-випромінювання, то це дасть змогу будувати індивідуальні сховища для захисту від радіоактивних опадів. Якраз вони і є справжньою небезпекою, розумієте? Воднева бомба може знищити місто, а радіоактивні опади несуть населенню повільну смерть у смузі довжиною в тисячі миль і шириною в сотні миль.
— У нас над цим працюють? — швидко запитав Бранд.
— Ні.
— І якщо вони матимуть екран, а ми ні, то вони після завершення своєї екранної програми зможуть цілком знищити Сполучені Штати, заплативши, скажімо, десятьма своїми містами.
— До цього ще далеко… А навколо чого ми, власне, здіймаємо галас? Всі наші висновки базуються на тому, що якась людина міняє у своєму прізвищі літеру!
— Погоджуюся! Я збожеволів! — погодився Бранд. — Але на цій стадії я справи не полишу. Тільки не на цій стадії. Я роздобуду для вас список зниклих ядерних фізиків, навіть якщо мені доведеться помандрувати по нього в Москву.
Список він роздобув. Бранд і доктор Крістов проглянули всі дослідницькі статті кожного із внесених у список. Скликали повне засідання Комісії, а потім — ядерних світил країни. Нарешті доктор Крістов вийшов із запізнілого вечірнього засідання, на яке навідався особисто сам Президент.
Бранд чекав на нього. Обидва вони були на вигляд змучені і невиспані.
— Ну? — запитав Бранд.
— Більшість за. — Крістов кивнув головою. — Деяких ще й дотепер бере сумнів, але більшість погоджується.
— А ви? Ви самі впевнені?
— Аж ніяк, але поміркуймо: легше повірити, що Радянський Союз працює над гамма-промінним екраном, ніж у те, що у всій зібраній нами інформації відсутній внутрішній зв’язок.
— Чи прийнято ухвалу також розпочати дослідження по екрану?
— Так! — Крістов пригладив рукою своєю коротке, їжакувате волосся, відтворивши сухий, схожий на шепіт звук. — Ми вкладаємо в цю справу все, що у нас є. Знаючи праці зниклих спеціалістів, ми зможемо швидко наступити їм на п’яти. Ми зможемо навіть обігнати їх… Звичайно, вони довідаються, що ми зайнялися цією проблемою.
— Нехай довідуються, — сказав Бранд. — Нехай довідуються. Це стримає їх від нападу. Я не вбачаю зиску в простому обміні десяти наших міст на десять їхніх, якщо і ми, і вони захищені, а вони занадто недолугі, щоб про це дізнатися.
— Але не занадто швидко. Ми проти того, щоб вони дізналися занадто швидко. А як з американським Зебатинським-Себатинським?
Бранд спохмурнів і похитав головою.
— Ще й досі не виявили нічого, що поєднувало б його з усією справою. Хай йому біс, ми ж таки шукали! Я, звичайно, погоджуюся з вами. Там, де він працює тепер, надто критичне місце, і ми не можемо собі дозволити тримати його там далі, навіть якщо він чистий.
— Але ж і вишпурити його так просто ми не можемо, бо росіяни почнуть дивуватися.
— У вас є якісь пропозиції?
У тиші й безлюдді четвертої години ранку доктор Крістов і Бранд простували до ліфта в самому кінці довгого коридора.
— Я цікавився ним як працівником, — сказав доктор Крістов. — Добрий фахівець, кращий, ніж більшість інших, не задоволений своїм становищем. Колективна праця не для йото характеру.