От тоді Великий Січень підвівся з місця, підійшов до місяця, що сидів навпроти, дав йому свого кия в руку, та й говорить:
— А ну, Червню, сядь ти на повищення!
Місяць Червень сів на вищого каменя й махнув кийом над вогнем. Високо піднявся вгору вогонь, від палу з-нього в одну мить ростанув сніг, земля враз зазеленіла, дерева укрилися листом, почали щебетати пташечки, зацвіли скрізь по лісі розмаїті квіточки — й стало літо. На пригорках наче хтось насіяв білих зірочок. На очіх вони змінилися в ягідки, які швидко визрівали, і не встигла Марійка оглянутись, як скрізь було їх стільки, ніби хтось розлив по всьому полю кров.
— Швидко ж, швидко збірай Марійко! — промовив до неї місяць Червень.
Радісно рвала їх Маруся й незабаром у неї була вже повна попередниця суниць. Потім вона красно подякувала місяцям й весело побігла додому.
Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що дійсно несе Марійка додому ягоди, та ще й повну попередницю. Побігли їй відчиняти двері, й тільки вона у кімнату ступила, так по всій хаті й пішов пах від тих суниць.
— Де ж це ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Оленка.
— А там, високо на горі росте їх сила по-під пригорками, — росповідала Маруся.
Забрала Олена суниці, сама наїлася до-схочу, дала й матері наїстися, а Марусі навіть не сказала: «Візьми хоч одну!»
Розласувалась Олена на ягодах і вже на третій день закортіло їй червоних яблучок. От вона знову й каже:
— А біжи лишень на гору та принеси мені червоних яблук!
— Нехай тебе Бог боронить, сестро моя мила, де ж таки я візьму тобі червоних яблук серед зіми!? — проситься бідна Марійка.
— Ах, ти сяка-така, ах, ти негідниця! Не смій мені тут патякати, коли я тобі щось звеліла! Миттю біжи до гори та так і знай, що, коли не принесеш мені червоних яблучок, то на цей раз я вже тебе напевно убью! — закричала на неї Олена.
А мачуха вхопила її та й випхала за двері, а двері замкнула на замок.
Гірко плачучи, знову побігла дівчина до лісу. А снігу лежало високо-високо, нігде жадної стежки немає. Але на цей раз дівчина вже не блукала, а просто поспішала на вершечок гори, де горіла велика ватра, а навколо неї сиділо дванадцять місяців. Сиділи вони там, сиділи, а Великий Січень поміж них на повищенні.
— Добрі люде, дозвольте мені погрітися біля багаття, бо я зовсім замерзла, — просилася Маруся, приступаючи до вогню.
Великий Січень похитав головою та й питає:
— А чого ж це ти знову прийшла, чого тута шукаєш?
— Йду по червоні яблука! — відказує Маруся.
— Та зіма ж на дворі, не ростуть же в зімі червоні яблука! — говорить Великий Січень.
— Я те знаю, — відказує йому сумно Марійка, — але що ж мені робити, коли мені сестра Оленка та мачуха звеліли, що б я принесла їм з гори червоних яблук. Коли ж не принесу, то вони мене убьють. Уклінно вас, дядечки, прошу, повідайте мені, де я їх маю шукати?
Підвівся з місця Великий Січень, підійшов до одного з старших місяців, дав йому в руку кия та й каже:
— Братіку Вересню, а сядь лишень на горку!
Місяць Вересень сів на повищення й махнув кийком над ватрою. Вогонь дуже спалахнув, сніг розтопився, але ж дерева не одягалися в листя: один по одному листочки опадали й холодний вітрець розносив їх по зжовклій стерні, одного туди, другого сюди. Навколо цвіло багато ріжних осінніх квіток, яких раніше Маруся й не бачила. Шукає вона червоних яблучок, і — дійсно — бачить яблуню, а на ній між листям — червоні яблучка.
— Рви, Марусю, швидче, швидче! — звелів їй Місяць.
Маруся потрусила яблуню, — впало одно яблуко; потрусила вдруге — впало ще одно.
— Швидче, Марусю, поспішай додому, — сказав їй місяць. Маруся негайно його послухала, підняла тих двоє яблучок, що впали з дерева, красненько подякувала місяцям й швиденько побігла додому.
Здивувалася Олена, здивувалася й мачуха, що несе Марійка додому яблучка. Побігли хутчій відчиняти їй двері, а Марійка подала їм два яблучка.
— Де ж це ти їх натрусила? — питалася Олена.
— Там, на горі росте їх ще багато, — росповідала Маруся.
— Так чом же ти не нарвала більше? А може ти решту поїла по дорозі? — напустилася на неї Олена.