Звернемо тепер увагу на гетьмана другої групи, який був народним кандидатом, але дуже невдатним. Перші десять літ після смерті Богдана Хмельницького народ велику увагу звертає на голос Запорожжя. Запорожжя вважалося ідеалом того устрою, який бажав завести у себе народ, і через те воно являється ніби руководником народу, дає тон народному життю. Розуміється, Запорожжя впливало виключно своєю моральною, а не фізичною силою. Через те-то при виборі гетьмана народ прислухається до Запорожжя і вибирає на гетьмана того, кого рекомендує Запорожжя. Таким рекомендованим гетьманом і був Іван Брюховецький (1663-1665), на якого покладали великі надії і народ, і Запорожжя, але він не справдив цих надій. Добувши гетьманську булаву волею простого народу і Запорожжя, він іде проти інтересів народу і дбає виключно тільки про особисту кар'єру. Бажаючи заручитись підмогою центральної влади, він їде на поклін у Москву і робить там таку умову, яка пішла йому на користь. Цією умовою він згодився віддати усі українські городи царським воєводам і зробити‹народний перепис: цим він віддав усю фінансову сторону своєї влади у руки центрального уряду. Але Брюховецькому не поталанило завести цих нових порядків: і старшина, і простий народ, довідавшись про цю умову, з'єднавшись на якийсь час, скинули Брюховецького і вбили його. Разом із Брюховецьким упав і престиж запорожців: кандидати Запорожжя перестали вже мати таке значення, як раніше.
Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий з цілого їх ряду безперечно був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675). Він бачив, що уряди московський і польський, користуючись тим, що попередники його опирались на них, зменшували автономні права України. Розумів він і те, що при тогочасному становищі України їй не можна було обійтися без чужоземної опори. Через те, порішивши не шукати запомоги у московського і польського уряду, він придумав третю комбінацію - опертися на турецький уряд. Це не було фантастичним проектом. Перед його очима стояли два румунські господарства, які під турецькою владою добулися повного порядку в своїх землях. Можна було сподіватись, що й Україна доб'ється таких обставин. Але тут виникла для нього велика трудність. Чим нижче стоїть цивілізація в народі, тим більше панує над ним сила звички. Майже безустанно на протягу двохсот років козаки вели боротьбу з мусульманським миром, а тут треба було шукати у нього запомоги, опиратись на нього. Люди більш патріотичні і розумні зрозуміли його і пішли за ним. Так, київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський цілком поділяв плани Дорошенка і піддержував його. З маленькими силами здолав Дорошенко продержатись років із десять, але не мав спромоги довести діла до кінця, бо коли не хоче чого народна маса, то нічого не можна вдіяти.
Звернемо тепер увагу на гетьманів негативного типу. Такою фігурою є Павло Тетеря (1663- 1665), гетьман Правобережної України. Це тип інтригана, який не гірш Брюховецького женеться за особистими інтересами, але йде до цього іншим шляхом. Він має діло із польською шляхтою, яка неспроможна-таки до такого відпору, як московський уряд. При осяганні своєї мети він іде на міри, за які завжди хапаються люди честолюбнії але не сильні: це непомірна його жорстокість. Він боїться усіх більш-менш видатних людей, чи задля їхнього славного минулого, чи задля їхньої протекції, і ставить своїм завданням знищити їх. Польський уряд підтримує його у цьому і допомагає йому. І ми бачимо, що всіх видатних людей за доносами Тетері або покарано на горло, або засуджено в тюрму. Так, Івана Виговського, котрий у ті часи був київським воєводою, і подільського полковника Богуна обвинуватив Тетеря у зносинах із Брюховецьким, і польський уряд покарав їх на горло 1664 р. Раніш згаданого митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, Гедеона (Юрка) Хмельницького, полковника Грицька Гуляницького заслано в Марієнбурзьку фортецю, де вони висиділи по два роки. Але такі заходи не принесли Тетері ніякої користі; навпаки, вони викликали тільки обурення народу проти нього, і це примусило його тікати в Польщу.