Серед цієї внутрішньої боротьби кожна партія мусить звертатись до допомоги сусідніх держав, не покладаючись на свої сили. Через те кожна сусідня держава вважає край своїм, веде за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони становляться більш жорстокими. Наслідком цього настає правдиве руйнування краю, кожний стан суспільності тратить свої криваві добутки, а з ними разом свої надії, пропадає віра в добро, а з тим і енергія до опору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України без гіперболи обертається у справжню пустелю. Нарешті єдиним виходом із такого скрутного становища являється для народу еміграція. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками і москалями знищили на Правобережжі мало не половину людності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибирається із правобережних земель у південну частину Полтавщини, у теперішній Кобеляцький і Костянтинівський повіти. Нарешті і тут не стає місця. Тоді починають переселятись у Слобідську Україну, на яку складалася сучасна Харківська губернія і південна половина Воронезької і Курської губерній. Ця еміграція зустрілася тут із другою еміграційною хвилею, що вийшла ще до часів Хмельницького. Друга хвиля була більш численна, і незабаром обидві хвилі злилися.
Кінчається ця Руїна дуже оригінальним і дипломатичним фактом. Усі три держави, що вели поміж собою боротьбу на Україні, втомилися. Російський уряд, заволодівши цілком лівобережною частиною України, відрікається від решти, думаючи, що так йому краще буде. Інші держави, дуже втомлені боротьбою, на цьому теж заспокоюються. Як наслідок замирення межи державами, лишилися дві умови. Перша умова року 1667-го, це так званий Андрусівський мир, після якого Україна розділилася Дніпром на дві частини, на Правобережну і Лівобережну. Перша дісталася Польщі, друга Москві. Маленький виїмок із цього робить місто Київ із невеличкою територією: він переходив на два роки до Москви, хоч і лежав на правому березі Дніпра. Але він уже ніколи не вернувся до Польщі. Другу умову зроблено у вісімдесятих роках, - Московський трактат року 1680-го і Бахчисарайський року 1686-го, - де всі держави згодилися на ось що: великий шмат України - південно-східна частина Київщини від Трипілля до Звенигородки і сучасної Херсонщини - лишається пустелею. Номінальне право лишалося за Польщею, фактично ж ніхто не мав права там селитись. Боротьба тяглася мало не півстоліття. Оце характерні риси того періоду історії України, що зветься Руїною.
Поворот в історії України складає гетьманування Івана Мазепи. Мазепа наслідував булаву від гетьмана Івана Самойловича (1672-1687), котрий виявляв собою тип лівобережної військової старшини того часу. Старшина добре розуміє, що, йдучи в лад із московським урядом, вона може виробити із себе такий стан, що буде діставати від уряду чини, маєтності, себто вона зробиться привілейованим станом. Найкращим типом такої старшини і є гетьман Самойлович. Він робить усе, чого вимагає від нього московський уряд, але за це щоразу він випрошує собі нові маєтки. Дивлячись на напрямок гетьмана, і вся старшина до сотників пішла тим же шляхом: стала випрошувати собі в уряду маєтків або сама забирала такі маєтки у слабших, а вже потім випрошувала в уряду затвердження таких незаконних захватів. Починається просто та боротьба за левадки, нивки, гайки, що становить грунт до збагачення лівобережної старшини. Кожний збирає по змозі кругленький маєток, обдираючи потрохи то поодиноких козаків, то цілі сільські громади. Такий був несимпатичний початок лівобережного дворянства. Ціле століття тягнеться шарпання старшиною земельної власності. Це знов-таки викликало для України нову біду: не проходило й одного дня, щоб з України не йшли до Москви доноси, викликані заздрістю. Коли тільки кому-небудь із старшини здавалося, що іншому більш щастило, зараз же у нього виникало бажання як-небудь спекатись щасливого суперника. Певний засіб до цього був донос. Нема ні одного гетьмана, на якого б не зроблено десятків доносів. Хоч як був зручний і добрий до своєї старшини гетьман Самойлович, але і він зробився жертвою доносу. Наслідком цього доносу Самойловича скинуто з гетьманування, арештовано і відправлено на Сибір, а гетьманом наставлено Мазепу, який глибоко замочив рукава у цім доносі. Це було в ті часи, коли московськими царями були Петро і Іван, а за їх малолітством правила сестра Софія. Саме в той час Москва вела війну з Кримом. Під проводом любимця Софії, князя Голицина, зробило московське військо два невдатних походи на Крим. Голицин, знаючи, що на нього буде в Москві обурення за ці невдачі, рішився відвернути вину від себе, а звернути її на Самойловича. Він переговорився з козацькою старшиною, а та подала донос, неначебто Самойлович потайно змовлявся з татарами. Самойловича зараз же заарештовано, і тут же старшина вибрала на його місце Івана Мазепу, який був чоловік, безумовно, дуже освічений, мав ясний політичний ідеал, був великий патріот, але, як побачимо далі, всі його заходи пішли марно.