Таким робом, від року 1709-го до 1734-го запорожці живуть на кримській території - в нинішнім Дніпровськім повіті Таврійської губернії. Це так звана Січ в Альошках. Становище запорожців було тут дуже трудне; раз через те, що земля була погана, що вони опинилися дуже далеко від свого краю, і, таким робом, не могли поповнювати своїх контингентів; по-друге, через те, що хан вимагав від них запомоги у війнах, які для запорожців не мали жодного інтересу. Так, хан посилав їх, як своїх голдівників, приборкувати на Кавказі інших своїх підданців, кабардинців, наприклад. Через те запорожці при першій нагоді вернулися назад.
Сталося це в тридцятих роках XVIII ст., під час війни Росії із Туреччиною, коли Мініх, бажаючи покористуватись готовим Запорозьким військом, завів переговори з запорожцями, пообіцяв дарувати їм амністію і повернути їм усі землі, які вони мали перед Петром І. Згоду уложено, і року 1734-го Запорожжя відновилося: засновано Нову Січ, кілька кілометрів дальше від Старої.
Становище Запорожжя тепер було вже гірше, ніж в XVII ст. Після Петра, завдяки його реформам, Російська держава зміцніла, і тепер Запорожждо не можна вже було користуватися такою свободою, яку воно мало раніше. Запорожжя віддано під уряд київського генерал-губернатора, котрий мусив контролювати його і стежити за тим, що там діялося. За цей період існування Нової Січі (1734-1775) головну рису в житті запорожців становлять відносини запорожців до гайдамаччини. Від утисків шляхти селяни почали тікати на запорозькі степи і там організували гайдамацькі ватаги. Тим часом російський уряд вимагав від запорожців, щоб вони не сміли помагати гайдамакам. Запорожці ніби і виганяли гайдамаків од себе, а тим часом потай були головними руководниками гайдамацьких рухів.
У другій половині XVIII ст. Запорожжя доживало вже свого віку.
Справді, по своїй конструкції воно було дуже ненормальне військове братерство з того часу, коли головне завдання - вести боротьбу з турками й татарами - усувалося, а власне через те, що зі всіх сторін Запорожжя землі переходили під кормигу Росії. До Запорожжя належала велика територія, але ж воно не колонізувало своїх земель, i в цьому його найголовніша хиба. Це зрозумів добре останній кошовий Петро Калнишевський, чоловік дуже розвинений. Він побачив, що далі жити у такій архаїчній формі Запорожжю не можна вже було, і дуже запопадне взявся до колонізації земель. Всіх селян, що тікали на Запорожжя, він не записував до реєстру, а давав їм землі. Тепер еміграція з Польщі й України прибрала ще більші розміри. За 10 літ свого старшинування Калнишевському повелося заселити кількасот сіл. Народ дуже охоче біг сюди через те, що землі роздавалися дурно.
Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді. Російська політика не могла допустити такого розвою Запорожжя. Уряд сам став заводити колонії на землях, які запорожці уважали за свою власність. Калнишевський бачив, що уряд утворював сербські і слобідські колонії біля Єлисаветграда, а за ними німецькі. В цім він угадував смерть для Запорожжя, добре розуміючи, що дедалі більше землі буде російський уряд відіймати у запорожців і віддавати її своїм колоністам. Тоді Калнишевський попробував нових комбінацій, а власне - скористуватись сучасною Коліївщиною. Він думав, що від Польщі, держави під той час зовсім безсильної, дуже легко буде відділити Правобережну Україну. Тоді із Запорожжя і України можна буде утворити цілком самостійну державу.
Але ж російський уряд зрозумів його плани. Російські розвідачі, догле дівши, до чого йде, донесли про це київському генерал-губернаторові Румянцеву. Наслідком цього було те, що російські війська, які стояли того часу в Польщі, зараз же покинули боротьбу із конфедератами і почали присмиряти Коліївщину. Після того уряд рішився зруйнувати Запорожжя. Довелося тільки відрочити розправу на кілька літ, поки Москва не справилася з власними непорядками - з Пугачовським бунтом та турецькою війною. Через сім років проти Запорожжя виряджено корпус під проводом генерала Текелі, родом угра. Він оточив Запорожжя військом і викликав запорозьку старшину нібито на раду. Старшина, нічого не прочуваючи, поїхала, та більше вже не вернулася, її одвезено до Петербурга, звідти без суду порозсилано її по Сибіру, в Якутську та Іркутську області, а Калнишевського заслано у Соловецький монастир, тогочасну політичну тюрму. Тут він 26 років (1775-1808) просидів у зробленій у стіні халабудці, яка мала чотири кроки вдовж і два вшир. Випустили його тільки після маніфесту Олександра І, але ж він не схотів уже вертатись і незабаром умер там, постригшись у ченці.