Вікна львівських домів були справжніми очима на світ, адже телевізорів ще не існувало, і старші жінки полюбляли цілими днями просиджувати біля вікна, стежачи за всім, що діється на вулиці, аби перебувати в курсі всіх подій, а потім повідомити їх домашнім. У погідні дні вікна завше відчинялися навстіж, і вулиця ставала одним цілим, адже вона тоді не була така загазована і галаслива.
Ось із вікна услід служниці гукає пані адвокатова, даючи останні вказівки, але так, аби всі чули:
— Вірцю! Та й не забудь купити свинячі ноги на драглі і хрону!
А з сусіднього вікна вже гукає пані докторова:
— Пані меценасова! Майте на увазі, жи свинячі ноги віднині подорожчали на два центи.
— Щось такого!
Ну а далі вже починалися обопільні дебати на тему, яке то життя настало!
Під будинками слід було проходити обережно, раз по раз зазираючи вгору, бо господині могли поливати квіти у скриньках попід вікнами і бальконами. І ніхто, кого облили, не гнівався, бо сам собі винен: чому не вважав?
Помешкання з бальконом коштували значно дорожче. Найбільше атракції мали ті, що мешкали на вулицях, які вели на цвинтар. Адже похорони відбувалися переважно з участю оркестри військових ветеранів, колійовців чи пожежників. Повертаючись назад, оркестра грала веселі марші.
Чимало кам’яниць будували у формі колодязя з внутрішнім подвір’ям або садом. Усі поверхи по периметру були оперезані ґанками, звідки двері провадили до помешкань, мовби єднаючи всіх мешканців в одну велику родину. На подвір’ях відбувалися куди цікавіші сцени, ніж на вулиці, адже всі актори цього дійства були добре знайомі. Такий будинок жив направду спільним життям, або, як тоді жартували, «жилисьмо задом наперед».
На подвір’ях служниці тріпали килими й доріжки, сушили на сонці подушки і перини. А коли з чийогось вікна вихлюпувала модна пісня, то враз її підхоплювали інші голоси і навіть тріпання килимів відбувалося в такт.
Тут усі сусіди знали одне про одного геть усе, в радощі і смутки були заангажовані усі «льокатори» (квартиранти).
Львівські подвір’я частенько перетворювалися на сцени й арени. Найчастіше забрідав катериняр з катеринкою і тішив мелодіями з «Кармен» чи «Травіати». До цієї какофонії докидали свою лепту співаки і співачки, які виконували мелодраматичні баляди про панну Лелію і якогось лайдака, який з неї познущався. Були ті баляди довгі й тужливі, і викликали у господинь сльози на очах. Але балядами не обмежувалося, бо вуличні співаки бралися виконувати також модні пісеньки на зразок «Згадай про Капрі, той острів коханців...», а що латинкою те Капрі писали як «Саprі», то невибагливі співаки вимовляли назву острова як «Цапрі». Тоді всі покидали хатню роботу, виходили на балькони і гойдалися у такт мелодії, а то й підспівували.
А ще на подвір’я приходили акробати, арфістки, оперові співаки. Бородаті жиди-ганделеси волали «Ганделе! Ганделе! Ганделе!», скуповуючи геть усе, а найкращими клієнтами були студенти, які завше потребували грошей. Щодня звучало: «Ножі гострити!», «Тані (дешеві) дрова!», «Пісо-ок!», «Ко-о-ості! Шма-аати! Купу-у-ую!».
Львівські помешкання вражали тим, що були забиті розмаїтими речами, які назбирувалися роками і роками. То міг бути і якийсь збанок, виграний у парку на лотерею, чи штучні квіти, які зосталися після прабабці. Старі ґрати ніколи не викидалися, а йшли на стрих. Пересічна львівська господиня ніколи нічого не викидала, тому кухня була складом безлічі пушок, пуделочок, мішечків, слоїчків.
Стіни заведено було розмальовувати у різні кольори — кожна кімната інакше, а на стелях мандрували янгелочки. Разом з тим стіни роздивитися було важко, бо згори донизу їх обвішували портретами, краєвидами й іншим кічовим живописом, з яких один такий кіч мусив бути «родинним», бо рідко в якій родині хтось не малював. Зі стелі на ланцюгах звисала гасова лямпа, а що на кожен покій припадало принаймні три лямпи, то чищення скла, обтинання ґнотів і наливання гасу забирали щодня добру годину. Коли на зміну гасовим лямпам прийшли електричні, то не було й мови, аби ті лямпи хтось викинув.