— Може, лунатичка? Хотіла у вбиральню, а потрафила у вікно? Така гарна не могла це зробити безпричинно. У неї стрункі ноги, не кривоніжка — точно лунатичка.
Ця відчайдушна жінка під готельними вікнами була їй та іншим атракцією, ранковими новинами, що — замість букв у газеті — розпалася просто на асфальті.
— Навіщо цей суїцид у неділю? Дочекалася б понеділка. Вбивати себе — не святкова справа! — буркотів під розпухлий від алкоголю ніс батлер. Він оце допивав не закінчену гостями пляшку вина — глипнув у вікно на солоне море, бо закуски не зосталося. А там — лежить... Відчайдушна.
Тим часом навколо тіла віночком скупчилися люди. Приїхала поліція. Якась дівчинка, така схожа на Розбиту в дитинстві, запропонувала мамі забрати панну додому.
— Тато відремонтує — він прикрутив Неллі ногу!
— У тата сьогодні нарада вечірня і продукти має купити. Він не має часу ремонтувати розбиті тіла; і в неї вже гарантія скінчилася — душа полетіла... А це відновленню не підлягає.
Витончене тіло у готельному халаті сфотографувала на пам’ять якась літня пані з псячою завивкою:
— Покажу дочці. Яка дорога шовкова білизна у цієї нещасної визирає, а труси у сердечка, коли тобі якихось 26, — то перетримане дитинство.
— Чого вона мертва, та не синя? — перепитав бігунець у куцих спортивних шортах. Він не чекав відповіді — мав витрусити з себе калорії вчорашньої лазаньї, тому побіг, ледь засмучений. Упала була у ліпшій формі, ніж він.
Вона лежала і мовчала про те, що люди падають від удару чи коли зашпортаються. Суїцид — це удар.
«Я так досі не падала, тому й не мала досвіду піднятися. У мене завжди було сильне життєтяжіння. Та коли Ти мало не наступав на мене, не помічаючи... Коли мої густі від слів речення завершувалися твоїм простим і однослівним або німотою... Коли питання — без відповіді. Коли доторкався, щоб відштовхнути... Коли більше не звертався на ймення... У Сорренто, вночі, сама, бо з тобою, відчула неминучість смерті. Вона попереджала: якщо знищити тіло, то душа помре швидше. А це незаконно. Душа ж — вічна».
Він лежав на дорогих простирадлах розкішного номеру: мав виспатися на всі гроші, сплачені за вікенд. Тому не витрачав часу на тепло для неї. Вона була поруч — узяв її долоню, поцілував і — захропів живим хамоном.
«Я стала для тебе невидимою. Ти бачиш мене?».
Не чув. Він дивився й не бачив.
Вона була мов з іншого, невидимого світу. А як можна любити невидиму жінку?
Різко відчинила вікно, накрила Його ще однією ковдрою. Тоді ж і скінчилася остання краплина любові й турботи про нього — а недоцільно тілу тинятися світом без любові: порожнеча, хата, з якої втекли діти, і лише іграшка зосталася.
Вона мусила піти. Через вікно — на холодне ліжко набережної. Вона хотіла забути й забутися. Зробити останній вечір пам’ятним. Хай і нема в Нього пам’яті.
Поліція витягла церату, щоб накинути на тіло. Раптом у халаті Відчайдушної задзвонив телефон. Хтось його витяг, ще хтось ніжно вигукнув — це дзвонить її донечка!
І диво: на очах у натовпу Знічена розплющила очі, повільно стала на ноги.
— Я перепрошую, мушу ожити, у мене донечка і… син, і ще...
Люди оніміли. Птахи притихли й завмерли в польоті.
— Я мушу йти.
Сорренто, 19 серпня 2014 року
Знущається. Як вишукано Оскар Вайлд знущається з суспільства, яке його розіп’яло. Ось і тенденція — не люблять за життя — визнають нащадки. Пам`ятник поставлять. Вулицю твоїм іменем назвуть. І навіть не уявляю, чого хочеться більше: тепер — чи у перспективі на вічність?
І ще — раніше чоловіків-геїв було мало. Вони були престижним винятком. А тепер не треба довго шукати... І причину, чому жінки не збуджують, також.
О. Фреймут
Оскар Вайлд. Добродійник
Переклала Катерина Міхаліцина
Була ніч, і Він був сам.
І побачив удалині мури круглого міста, і пішов до того міста.
І коли наблизився Він, то почув, що в місті тому веселощі ступають упевненим кроком, і сміх сиплеться із уст радості, і лютні голосно виграють. І тоді Він постукав у браму, і хтось із вартових відчинив Йому.
І вгледів Він дім, що був із мармуру та ще й зі стрункими мармуровими колонами. Колони ті прикрашені були вінками, а між ними палали кедрові смолоскипи. І Він зайшов у той дім.
І коли проминув халцедонову залу і зали з яшми, і ввійшов у залу бенкетну, то побачив, що на канапі кольору пурпурового моря лежить той, чиє волосся вінчає корона з троянд, а губи червоніють од вина.