Ось вона Я (назвіть мене Мері Бетон, Мері Сетон, Мері Кармайкл[2] чи будь-яким іменем, яке вам до вподоби, — це не має жодного значення), ясного жовтневого дня — тиждень чи два тому — сиджу на березі річки, заглиблена в думки. Ті обмеження, про які я вже згадувала, — про жінок і літературу, про необхідність робити висновки про щось, що викликає будь-яке з можливих упереджень і почуттів, — пригнічували мене. Ліворуч і праворуч якісь кущі, випалені спекою, полум’яніють золотом і багрянцем.
На протилежному березі верби похилили голови у вічному голосінні. Ріка відбиває клаптики неба, і мосту, і палаючих дерев. Коли старшокурсник провеслував крізь відображення, вони легко зімкнулися, неушкоджені, наче нічого й не відбулося. Можна було б цілий день просидіти отак, витаючи думками. Думка — назвемо її титулом соліднішим, ніж вона заслуговує, — закинула волосінь на дно потоку. Та колихалася, хвилина за хвилиною, туди й сюди поміж відображень і водоростей, дозволяючи воді виштовхувати й знову поглинати себе, доки — ви ж знаєте цю бешкетницю — раптово за волосінь чіпляється ідея. Тоді обережно витягаєш і ретельно розглядаєш її. На жаль, на траві ця моя думка виглядає такою маленькою, такою неістотною. Хороший рибалка відпустить таку рибку, бо тільки нагулявши трохи жирку, вона стане варта того, аби її з’їли. Я не турбуватиму вас цією думкою тепер, адже якщо ви придивитеся уважно, то й самі вгадаєте її в ході моєї розповіді.
Та навіть бувши такою мізерною, ця ідея, одначе, мала певну таємничу цінність — повернена в надра думки, вона ставала дуже реальною й важливою; метаючись і завмираючи, кидаючись туди й сюди, вона здіймала такий шум і гуркіт, що неможливо було всидіти на місці. От тоді я й збагнула, що стрімко крокую через галявину. Мені навперейми негайно кинулася чоловіча постать. Не те щоб я одразу зрозуміла, що жестикулювання ошелешеного суб’єкта у фраку й вечірній сорочці стосується мене. На його обличчі відбивалися жах і обурення. Радше інстинкти, ніж міркування, виручили мене. Він був Старостою, я була жінкою. Це був моріг, там була стежка. Лише співробітники коледжу та студенти мали право перебувати тут; моє місце на гравієві. Ці думки зайняли якусь мить. Щойно я повернулася на доріжку, руки Старости опустилися, а на обличчя повернулася звична безтурботність. Незважаючи на те, що по дерені пройтися приємніше, ніж по гравію, серйозної шкоди не завдано. Єдиним звинуваченням, яке я могла висунути проти співробітників і студентів, це те, що захищаючи свій моріг, топтаний протягом трьохсот років, вони сполохали мою рибку.
Я не можу достеменно пригадати, що за ідея змусила мене так зухвало порушити правила. Дух примирення хмаринкою зійшов з неба. Бо якщо десь і мешкають духи примирення, то вони точно повинні з’являтися в чотирикутних двориках Оксбриджу таких гарних жовтневих ранків. Коли я крокувала повз стародавні споруди коледжу, бурхливість реальності наче згладжувалася. Тіло здавалося закритим у дивовижну скляну оболонку, крізь яку не міг проникнути жоден звук; розум, звільнений від контакту з дійсністю (доки знову не вирішиш прогулятися по дерну), мав повну свободу зануритися у споглядання того, що здавалося наразі доречним. Як то буває, випадкова згадка про старий есей щодо повторних відвідин Оксбриджу на тривалих канікулах наштовхнула на думки про Чарлза Лема — святий Чарлз, говорив Теккерей, прикладаючи Лемовий лист до чола. Безперечно, серед усіх покійних (я говорю так, як мені тоді думалося) Лем був одним із найкращих. Такого хочеться запитати: «Скажи-но мені, як ти писав ці есеї?». Адже в цьому він перевершує навіть Макса Бірбома. Я думаю, незважаючи на всю досконалість, це той нестримний проблиск уяви, блискавичний спалах геніальності, залишив у його есеях недолік чи недомовку, все ж додавши в них поезії. Лем бував в Оксбриджі, мабуть, років сто тому. Безперечно, він написав есей — забула назву — про один із Мільтонових рукописів, який трапився йому тут. Можливо, це був «Лікід», а Лем писав про те, як здивувало його те, що якесь слово в «Лікіді» було змінено. Думати про те, що Мілтон змінив хоч слово в цій поемі, здавалося йому блюзнірством. Це змусило мене пригадувати «Лікіда» і розважатися здогадками — яке ж слово Мільтон змінив і чому? А тоді я зрозуміла, що той самий рукопис, про який писав Лем, перебуває на відстані всього якоїсь сотні ярдів. Отож можна заввиграшки пройти Лемовими слідами — через квадратний двір, до бібліотеки, де зберігається цей скарб. Крім того, пригадала я, що й рукопис Теккереєвого «Есмонда» теж зберігається тут. Критики часто називають «Есмонд» найкращим романом Теккерея. Але вдаваність стилю, імітація вісімнадцятого століття надто помітні, якщо я не помиляюсь. Хіба що стиль вісімнадцятого століття був звичним для Теккерея. Ось аргумент, який кожен зможе навести: прочитавши рукопис, зрозумієщ, чи принесли зміни користь стилеві і змісту. Але тоді доведеться визначитися, що таке стиль і зміст, питання які… Але ось я вже й біля дверей, які ведуть до бібліотеки. Щойно я їх відкрила, як на порозі негайно виник янгол-охоронець у чорній мантії. Енергійний, сивочолий, добродушний джентльмен приглушеним голосом вибачився за те, що змушений попросити мене покинути бібліотеку. Жінки допускаються сюди тільки в супроводі членів наукового товариства або за наявності рекомендаційного листа.
2
Натяк на баладу «Мері Гамільтон», або «Чотири Мері», в якій ідеться про придворних дам Марії Шотландської.