Відома бібліотека залишилася абсолютно байдужою до того, що її облаяла жінка. Поважна і спокійна, вона вдоволено дрімала над скарбами, які зберігалися в її надрах. І, здається мені, що вона так спатиме довіку. Спускаючись сходами, я спересердя зареклася ще хоч раз потривожити її відлуння своїми благанням про гостинність. До обіду все ще залишалася година, і треба було чимось себе зайняти. Прогулятися левадою? Посидіти біля річки? Ранок був, безперечно, чудовий — мерехтливо облітало червоне листя, тож ні прогулянка, ні прибережні посиденьки не були б обтяжливими. Та до моїх вух долинула мелодія. То була церковна служба. Доки я минала капличку, заворожливо тужив орган. Того безтурботного дня навіть християнська печаль звучала радше як спогад про печаль, ніж як сама печаль. Навіть плач стародавнього органа був наче оповитий спокоєм. Я не хотіла заходити, навіть якби й мала право, адже цього разу мене може зупинити церковний служитель, вимагаючи, напевно, свідоцтво про хрещення чи рекомендаційний лист від декана. Але й ззовні такі споруди не менш величні, ніж зсередини. Крім того, було доволі цікаво спостерігати за тим, як збирається паства, як люди заходять і виходять, метушаться при вході в каплицю, наче бджоли біля льотка. Багато з них було в мантіях; у декого мантії були оторочені по коміру хутром; декого везли в кріслах-візках; інші, не старші середнього віку, були зігнуті й скарлючені настільки, що нагадували крабів і раків, які натужно шкандибають по піску на дні акваріуму. Доки я отак стояла, прихилившись до стіни, університет здавався заповідником, де законсервовано рідкісні види, які швидко вимруть, якщо їм доведеться боротися за життя на тротуарах Стренду. Старі історії про старих деканів і старих учителів спливли в моїй пам’яті. Колись казали, що, зачувши свист, старі професори негайно зриваються на галоп. Я саме збиралася з духом, аби засвистіти, як поважна паства зайшла до середини. Зовнішня частина каплиці залишилася. Її високі бані й шпилі, виглядали наче щогли корабля, який ніяк не зайде в гавань, освітлені й видимі на милі навіть по той бік схилів. Вірогідно, що колись цей чотирикутний двір зі своїми рівненькими газонами, величезними будівлями й навіть каплицею також був болотом, де колихалися на вітрі трави й порпалися свині. Я думаю, що табуни коней і череди волів здалеку притягли цілі вози каміння. А тоді сірі блоки, в тіні яких я зараз стою, титанічними зусиллями було встановлено один на одному; потім малярі принесли вітражі для вікон; будівничі зі шпаклівкою й цементом, шпателями й лопатами століттями працювали на цих склепіннях. Щосуботи хтось, мабуть, вділяв у їхні прадавні жмені трохи золота й срібла, аби на один вечір вистачило на пиво й кеглі. Безперервний потік золота і срібла повинен був постійно текти у цей двір, аби камені стояли, а будівничі — працювали: підіймали, рили котловани, копали й осушували. Але то була епоха віри, і грошей позбувалися без жалю, аби закріпити ці камені на надійній основі. А коли камені було зведено, ще більше грошей сипалося зі скарбниць королів, королев і багатої знаті, аби гімни звучали, а школярі — навчалися. Землі були подаровані, десятини — сплачені. Та й коли вік віри минув і настав вік розуму, потоки золота й срібла не припинилися. Лиш тепер вони брали початок у скринях купців та фабрикантів — у гаманцях людей, які здобули свої багатства, скажімо, завдяки працьовитості. А в своїх заповітах вони хотіли віддати щедру його частку, аби забезпечити більше кафедр, лекторів і братств в університеті, де вони вивчилися свого ремесла. З того часу бібліотеки, лабораторії й обсерваторії з шафами, напакованими дорогими і крихкими інструментами, нині височать там, де давним-давно колихалися трави й рилися дикі кабани. Безперечно, коли я крокувала подвір’ям, основа з золота й срібла вже вкоренилася доволі глибоко, тротуар надійно лежав поверх дикої трави. Люди з підносами на головах енергійно снували туди-сюди сходами. Яскраві квіти цвіли на підвіконнях. Механічні підвивання грамофона долинали зсередини. Було неможливо не задуматися. Та роздуми про що б то не було урвалися. Пробив годинник. Настав час іти на обід.