— Завтра спробуємо підібратися, — сказала невпевнено.
Доросла мешканка того люкса була гаптована на гуцульський лад: різнобарвними нитками суму, святості, гріха, спокою, пристрасті... Володарка приреченості та непокори, власниця доньки. Мама та дитина були дивним комплектом, вітриною бунтарства різного віку та епох. Жінка — філігранна, з довгим лляним волоссям; на її порцеляновому обличчі наче хтось намалював тоненьким пензлем сині вени. Якби її обійняти, то здивував би запах забутих трав чебрецю та квіту барвінку — так вона пахла. Така врода покинула світ два століття тому. Лице, як у неї, теж вже не носять — вдумливе та відсторонене. Дочка ж її осучаснювала. Кучерява, веселоока, у кросівках — щоб зручніше на гору Афон підійматися.
Відпочивальники п'ятизіркового готелю «Eagles Palace» дивилися-чудувалися цій парі. Дівчинка і Привид. Чомусь зайняті людськими справами: тиняються коридорами, їдять круасани та папаю на снідання, навіть носять плаття за останнім зойком моди. А ще бачили, як дитина затраскалася морозивом біля басейну. А мама її сфотографувала. Привид і айфон... Привид і Афон — так правдоподібніше.
По вечері дивна відлюдькувата пані вкладала дочку спати, відчиняла високі вікна і, загорнута у шовк і засмагу, спогади дня і минулого життя, сідала на ротанґову канапу, щоб дати вечору наговоритися — а їй наслухатися. Надивитися на недосяжну гору. Те споглядання давало надлюдські здібності. Вона бачила, як звуки фортепіано із лобі готелю навшпиньки виходили надвір — вони не мали тіла, тому вселялися в людей. Навіть масний пан, начинений мріями про завтрашнє снідання, ще не дожувавши вечері, як грішний удівець, що не дочекався навіть сорока днів по смерті дружини, вже марить тілом іншої... Навіть цей масний пан від фортепіанних поліфоній втрачав подобу сальтисона — набував обрисів людини, що має не тільки кишки та сечовий міхур, але й серце. Чари грецького надвечір’я, окрім жінки на терасі, бачили й садові троянди. Вони плескали пелюстками — аж впрівали росами. Море теж аплодувало. Гості готелю відчували навколо невидиме дійство. Ловили запахи заспаних квітів та збудженого моря. Але середземноморські страви на столиках відволікали від потойбіччя.
Жінка перевела очі на сусідній від «сальтисона» столик — і побачила… його? Видихнула: ні, схожого на нього, високого, монументального, ледь неголеного і з усміхом, що збрижує обличчя м’якими хвильками. Чоловік саме куштував вино, а красива дама навпроти милувалася кожним його жестом, гарнішала ще дужче поруч із ним.
Пані плакала. Він переслідує її, привиджується, вчувається... навіть тут, під опікою хай тіні, але могутньої гори Афон. А вона залишила милого у Києві. Подзвонила і сказала, що суфікс «к» у слові коханка — зайвий. Він її зрозумів, так сказав принаймні... але говорити і переконувати у зворотному не зміг. Дружина саме накрила вечерю — він мусив іти. Що ті роки забороненого щастя проти курки та броколі від жінки з печаткою в паспорті? Вона сказала: «Прощай». Він погодився. «А якби подзвонила після вечері? Може, не розійшлися б», — думала. Гора Афон обіцяла — прийдеш, дізнаєшся...
Пам’ятала, як тоді сухонька та бліда, з горем на паузі, вклала дочку спати. А тоді вже мусила викричати з себе біль втрати. Їхні мрії тепер залишилися без власника. Він вечеряв там, без неї, тож вбивати ще хвилю тому живі стосунки довелося їй. Різко підвелася з підлоги, німо заволала, щоб ніхто не здогадався, бо боялася підсвідомо, що справжній крик стане офіційним доказом того, що їх більше нема. Вмила обличчя. Вклякла перед образом Богородиці. Написала дві записки «Повертати»/«Не повертати». Витягла одну. Розгорнула схвильовано. Ні, Марія радила відхреститися. Забути. Наважитися на нове почуття... Молилася і гасла зі свічкою-товаришкою. Не спала. Бо сни її також належали йому. Вона належала йому. Молилася. Не їла. Не бачила друзів. А за тиждень зрозуміла, що всохла, мов криниця, посивіла. Почала рятуватися. Сказала донечці: «Полетіли! Так, нічого не бери, сонечко. Все купимо там…» — «Де там?» — «Там, де посольство Божої Матері на Землі — на горі Афон. Мені потрібно туди, з нею поговорити». — «Говори зі мною». Дочка теж втрачала. Зуміє розрадити. «Ти ж тільки занечистиш серденько осмутою» — «Не розумію, мамо...».
— Мамо, ти не спиш? Чому тут нема дискотеки? Це ж Греція, — дитина прокинулася.
— Щоб Бога не гнівити — святе місце так близько.