Це так чоловіки гомоніли на проханих обідах до війни? А жінки?
У думці про те, що на довоєнних проханих обідах люди наспівували щось таке, навіть якщо й пошепки, було дещо настільки безглузде, аж я не втрималася від сміху. Довелося пояснювати цей імпульс, вказавши на менського кота, який виглядав таки трохи безглуздо: жалюгідний звір, без хвоста, посеред газону. Чи він направду таким народився, чи втратив хвіст через якусь випадковість? Безхвості коти (хоч і кажуть, що такі водяться на острові Мен) значно рідкісніші, ніж здається. Це чудернацька тварина, радше оригінальна, ніж гарна. «Аж дивно, яку різницю робить хвіст», — говорили гості, шукаючи пальта й капелюхи по закінченню обіду.
Завдяки гостинності хазяїна, цей обід затягнувся далеко за полудень. Приємний жовтневий день помалу танув, і листя облітало з дерев на алею, по якій я йшла. Позаду, з м’якою неухильністю, одні за одними, закривалися ворота. Незліченні старости встромляли незліченну кількість ключів у добре змащені замки — скарбниця убезпечувалася ще на одну ніч. З алеї я вийшла на дорогу (забула назву), яка вела, якщо вчасно повернути, до Фернхема. Але в мене було доволі часу. Вечерю не подаватимуть до пів на восьму. Та й після такого обіду обійтися без вечері було б не надто важко. Це дивно, що уривок поезії, засівши в голові, змушує ноги рухатися в такт. Ті слова:
співало в моїй крові, і я швидко крокувала до Хедінґлі. Тоді, біля греблі, де пінилася вода, я заспівала голосніше:
«Які ж поети, — вигукнула я так, як вигукують лише в сутінках, — які ж то були поети!»
Трохи, мабуть, ревнуючи теперішню нашу епоху, яким би сміховинним і безглуздим це порівняння не було, я замислилася, чи вдалося б назвати двох живих поетів такого ґатунку, як Теннісон і Крістіна Розетті. «Очевидно, — подумала я, вдивляючись у спінені води, — порівняти їх неможливо». Адже поезія збурює людину до такої віддачі, такого захоплення саме тому, що вона оспівує почуття, яких людина колись зазнала (на довоєнних проханих обідах, мабуть), тож розпізнаються вони легко, як давні знайомці, не потребуючи перевірок і порівнянь з тими, які навідують людину тепер. Але живі поети виражають почуття, які з’явилися й негайно були вирвані від нас. Їх не вдається одразу впізнати; часто їх узагалі бояться; їх ретельно розглядають, а тоді порівнюють — ревниво й підозріливо — з почуттями, які давно минули. Звідси обтяженість сучасної поезії. І саме через цю обтяженість не вдається запам’ятати більше ніж два послідовних рядки з будь-якого хорошого сучасного поета. Саме з цієї причини (що мене підвела пам’ять) доводи завершилися через нестачу матеріалу. «Але чому, — продовжувала я, рухаючись у напрямку Хедінґлі, — ми припинили гомоніти на проханих обідах? Чому Альфред обірвав свій спів: