Невже нам слід звинувачувати війну? Коли в серпні 1914 пролунали постріли, невже обличчя чоловіків і жінок постали одні перед одними настільки відверто, що романтику було вбито? Безперечно, було шоком (особливо для жінок, з їхніми ілюзіями про освіту, і все таке) бачити обличчя наших керівників у спалахах артилерійського вогню. Так огидно вони виглядали, — німці, англійці, французи, — так тупо. Але звинувачуй що завгодно, чи кого завгодно, та марева, які надихали Теннісона і Крістіну Розетті співати так пристрасно про прихід їхніх коханих, трапляються тепер значно рідше. Залишається лишень читати, дивитися, слухати, згадувати. Однак чому говоримо «звинувачувати»? Чому, якщо це була омана, не прославляти катастрофу, яка все ж знищила оману й повернула правді її законне місце? Адже правда… ті крапки позначали місце де, в пошуках правди, я пропустила поворот до Фернхема. «То таки що було правдою, а що — ілюзією?» — запитала я себе. Що, наприклад, було правдою про ці будинки? Затінені й веселі зараз, з їхніми червоними вікнами на присмерку, але незугарні, руді й убогі, з їхніми солодощами і їхніми шнурівками, о дев’ятій ранку? І верби, і річка, і садки, які тягнулися до річки, невиразні в тумані, який їх огортав, але золоті й багряні в сонячному світлі, — що було правдою, а що оманою про них? Не обтяжуватиму вас ходом своїх міркувань, бо мені так і не вдалося дійти жодного висновку дорогою до Хедінґлі. А ще попрошу Вас припустити, що скоро я зрозуміла свою помилку з поворотом, я розвернулася і покрокувала до Фернхема.
Як я вже сказала, це був жовтневий день. Я не наважуся втратити вашу повагу і поставити під сумнів добру славу художньої літератури зміною пори року й описами бузку, який звисав з садових стін, крокусів, тюльпанів та інших весняних квітів. Література повинна дотримуватися фактів. Чим правдивіші факти, тим краща література. Принаймні, так кажуть. Отож, досі стояла осінь, і листя досі було жовте, і досі падало, хіба що навіть трішки швидше, ніж раніше, тому що був вечір (сьома двадцять три, якщо точніше) і вітер (з південного заходу, якщо конкретніше) посилився. Та все ж мене щось бентежило:
Мабуть, слова Крістіни Розетті частково відповідальні за примхи фантазії — бо це було не що інше, як фантазії, — наче бузок похитував своїми квітами над садовою стіною, і метелики-лимонниці ковзали по вітру туди-сюди, і в повітрі висів квітковий пилок. Вітер дув не знаю з якої сторони світу, але він підхоплював молоде листя, і воно спалахувало сіруватим сріблом у повітрі. Це був час між порами дня, коли кольори поглиблюються, і фіолет та золото горять на шибках, наче стукіт чутливого серця; час, коли з якоїсь причини вся краса світу розкривається тільки для того, щоб незабаром загинути (ось я зайшла у сад, адже хвіртку необачно не замкнули, а жодних Старост поруч не було). Краса світу, яка скоро загине, мала дві грані: одна — сміх, інша — туга, і вони розривали серце навпіл.
1929 рік
Дні народження митців слова. Серпень
1. Олександр Копиленко 1900
2. Кость Буревій 1888
3. Анатолій Алексін 1924
4. Кнут Гамсун 1859
5. Гі де Мопассан 1850; Борис Антоненко-Давидович 1899
6. Афанасій Коляновський 1925
7. Пантелеймон Куліш 1819
8. Василь Чубур 1949
9. Памела Треверс 1899
10. Михайло Зощенко 1894; Роман Лубківський 1941
11. Енід Блайтон 1897
12. Олена Блаватська 1831
13. Степан Процюк 1964
14. Джон Голсуорсі 1867
15. Вальтер Скотт 1771
16. Юрій Іздрик 1962
17. Андрій Кузьменко, Скрябін, 1968
18. Браян Олдіс 1925
19. Габріель Шанель 1883; Джон Драйден 1631