Через друзів вона познайомилася з Джеральдом Мартіном. Він нестримно закохався в неї, і вже через тиждень вони заручились. Алекс, яка вважала себе не не з тих, що «отак запросто закохуються», була підкорена.
Сама того не бажаючи, вона збурила пристрасть у свого попереднього коханого. Дік Віндіфорд прийшов до неї, киплячи від люті.
— Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!
— Я знаю, що кохаю його.
Як ти можеш це знати через тиждень після знайомства?!
— Не всім потрібно одинадцять років, аби зрозуміти, що вони кохають дівчину, — сердито відповіла Алекс.
Його обличчя побіліло.
— Ти була мені небайдужа з моменту зустрічі. Я думав, що теж небайдужий тобі.
Алекс була чесною.
— І я так гадала, — зізналася вона. — Але, видно, тому, що не знала, яким буває кохання.
Тоді Дік знову не втримався. Благання, просьби, навіть погрози проти того, хто посів його місце. Алекс зачудовано дивилася на вулкан, який ховався під стриманою зовнішністю людини, що її, здавалося, вона знала дуже добре.
Цього сонячного ранку вона, спершись на хвіртку, думала про ту розмову. Вона була заміжня місяць і весь цей час ідилічно щаслива. Та все ж у мить відсутності чоловіка, який став центром її світу, дрібка тривоги домішалася до її ідеального щастя. Причиною тієї тривоги був Дік Віндіфорд.
Тричі від дня весілля їй снився той самий сон. Обставини щораз були інші, та головна ідея — та сама. Вона бачила, що її чоловік лежить замертво, а Дік Віндіфорд стоїть над ним, і знала — чітко і ясно, — що саме Діковою рукою було нанесено вирішальний удар.
Але як би жахливо все це не виглядало, було дещо куди страшніше. Після пробудження вона з жахом усвідомлювала, що уві сні це здавалося їй абсолютно нормальним і неминучим. Вона, Алекс Мартін, була щаслива, що її чоловік неживий. Вона простягала руку вбивці, часом дякувала йому. Сон щоразу закінчувався однаково — вона падала в обійми Діка Віндіфорда.
Вона ані разу не прохопилася чоловікові про цей сон, та він тривожив її дужче, ніж вона зізнавалася собі. Невже це було попередження, пересторога проти Діка Віндіфорда?
Різкий звук телефонного дзвінка десь із нетрів дому відірвав її від роздумів. Вона ввійшла до вілли і взяла слухавку. Аж раптом похитнулася і сперлася рукою об стіну.
— Хто, ви кажете, говорить?
— Ну ж бо, Алекс, що з твоїм голосом! Я заледве впізнав тебе! Це Дік.
— Ой, - сказала Алекс. — Ой! Де.. де ти?
— В «Руці подорожнього». Непогана назва, правда? Чи ти навіть не знаєш про існування пабу в цьому селі? Я у відпустці, трохи от рибалю тут. Ти не проти, якщо я зазирну до вас, пари голуб’ят, сьогодні після вечері?
— Ні, — відрубала Алекс, — тобі не можна приходити.
Запала тиша, а тоді знову почувся Діків голос, трохи змінений.
— Прошу вибачити, — офіційно сказав він. — Звісно, я не турбуватиму…
Алекс поспішно перебила. Він, мабуть, вирішив, що вона поводиться надто дивно. Це справді було дивно. Вона добряче розхвилювалася.
— Я лише мала на увазі, що ми вже… мали плани на сьогодні, — пояснила вона, намагаючись змусити свій голос звучати якнайприродніше. — Ти не… ти не прийдеш на вечерю завтра?
Та Дік, вочевидь, помітив силуваність її тону.
— Щиро дякую, — сказав він тим самим офіційним тоном. — Та я можу вирушити далі будь-якої миті. Залежить від того, об’являться мої друзі чи ні. Бувай, Алекс. — Він зупинився, а тоді квапливо додав іншим тоном: — Усього тобі найкращого, люба.
Алекс поклала слухавку з відчуттям полегшення.
— Йому не можна приходити, — повторила вона собі. — Йому не можна приходити. Ох, і дурна ж я! Науявляла собі, аж от до чого дійшла. Та все ж я рада, що він не прийде.
Вона підхопила зі столу солом’яний капелюшок і знову вийшла в сад, зупинившись лише, щоб глянути на назву, вирізьблену над ґанком: Вілла «Філомела»[3].
— Яке вигадливе наймення, — сказала вона одного разу Джеральдові, ще до того, як вони побралися. Він розсміявся.
— Моя маленька городяночко, — мовив він лагідно. — То ти хіба ніколи не чула солов’я? Коли так, я радий. Солов’ї повинні співати лише закоханим. Ми слухатимемо їх разом, літніми вечорами, біля нашого власного дому.
І спогад про те, як вони їх почули, нагнав щасливий рум’янець на щоки Алекс.
Саме Джеральд знайшов віллу «Філомела». Він примчав до Алекс, переповнений захватом. Він знайшов найкраще місце для них — унікальне, просто перлину. Такий шанс випадає раз у житті. І коли Алекс побачила його, вона також була в захопленні. Щоправда, розташування було доволі віддалене — дві милі від найближчого села — але сама вілла була така вишукана, що одразу зачарувала її своїм старосвітським виглядом і комфортом ванних кімнат з гарячою водою, електрикою і телефоном. Та раптом — заковика. Власник ні з того ні з сього передумав здавати віллу в оренду. Він погоджувався лише на продаж.