Джеральд Мартін, маючи хороший дохід, не міг, проте, скористатися зі свого основного капіталу. Йому вдасться зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник править три. Та Алекс, яка вже налаштувалася жити там, прийшла на допомогу. Її капітал було легко реалізувати, адже він зберігався у вигляді облігацій на пред’явника. Вона вкладе половину своїх коштів у придбання будинку. Ось так вілла «Філомела» і стала їхньою. Щоправда, слуги не бачили нічого привабливого в сільській глушині, тож Алекс доводилося самій клопотатися домашньою роботою. Лише за садом, який був рясно всаджений квітами, наглядав старий із села. Він приходив двічі на тиждень.
Обійшовши ріг будинку, Алекс здивувалася, побачивши садівника, схиленого над клумбами. Він мав приходити на роботу щопонеділка і п’ятниці, а сьогодні була середа.
— Джордже, що ти тут робиш? — запитала вона, наближаючись до нього.
Старий підвівся, посміюючись, і торкнувся крис зношеного капелюха.
— Я собі гадаю, що ви здивувалися, пані. Та воно таки так. Але в нашого поміщика йменини в п’ятницю, і я кажу ото собі, кажу, що ні містер Мартін, ані його місіс, не будуть зобижатися, якби я пришов один раз у середу замість п’ятниці.
— Ну звісно, нічого страшного, — сказала Алекс. — Бажаю тобі гарно повеселитися на іменинах.
— Та я так і збираюся, - запросто відказав Джордж. — Бо ж воно добре набити кендюха і знати, що не тобі платити. Поміщик для нас, мешканців тобто, готує файний обід. Та й ще я подумав, пані, що міг би розпитати, які бордюри навколо квітників вам більше до вподоби, заки ви поїдете. Бо ж Ви, пані, й не знаєте напевне, коли вернетеся?
— Але я нікуди не їду.
Джордж вирячився на неї.
— Та ж хіба ви не їдете до Льондона завтра?
— Ні. Звідки ти це взяв?
Джордж повів головою з боку в бік.
— Вчора здибав пана в селі. То він мені й каже, ніби ви їдете до Льондона взавтра, і не знаєте, коли назад.
— Нісенітниця, — відповіла Алекс, сміючись. — Ти, мабуть, щось не так зрозумів.
Та все ж їй стало цікаво, що такого міг сказати Джеральд, аби так заплутати старого. Їхати до Лондона? Вона не мала жодного бажання повертатися в Лондон.
— Я ненавиджу Лондон, — сказала вона, раптово й різко.
— А-а-а, — сказав Джордж спокійно, — виходить, я щось не второпав. Та якось мені то виглядало ясно. Я радий, що ви лишаєтеся тута. Я от не розумію всього того швендяння, та й про Льондон не крепко думаю. Мені-от ніколи туди не треба. Забагато отих аутомашин — ото біда тепер. Іно возьме собі аутомашину — так і не може всидіти на їдному місці. Містер Еймс, який до вас мав сю хату, — що ж за хороший і спокійний жентельмен був, поки не розжився на одну з тих тарадайок. І місяця не минуло після того, як уже виставив віллу на продаж. Ох, і силу грошенят він на неї потратив — на крани в кожну спальню, на електричне світло, і на решту. «Вам не бачити тих грошей, як свої вух, — кажу йому. — Не всіх же такий ґедзь вкусив, аби митися в кожній кімнаті хтіли». «Але, Джордже, — відказує він, — я отримаю готівкою кожне пенні, з тих двох тисяч фунтів, які мені заплатять за дім». Та й таки отримав.
— Він отримав три тисячі, — поправила Алекс, усміхаючись.
— Дві тисячі, — повторив Джордж. — Це сума, яку він заправив і на якій сторгувався. І страх яка велика цифра то була.
— Насправді, то було три тисячі, — наполягала Алекс.
— Леді ніколи не розуміються на цифрах, — сказав Джордж, якого її слова не переконали. — Ви ж не стверджуватимете, що містер Еймс отако нахабно взяв та й сказав вам уголос про три тисячі, чи не так?
— Він цього мені не казав, — погодилася Алекс. — Але сказав так моєму чоловікові.
Джордж знову схилився над квітником.
— Ціна була дві тисячі, — мовив він затято.
Алекс вирішила не перечитися далі. Вона перейшла до іншої клумби і зірвала кілька квіток. Прямуючи з духмяним оберемком до котеджу, Алекс помітила маленьку темно-зелену річ, що виднілася з-за якогось листя на квітнику. Вона нахилилася і підняла її, впізнавши чоловіків кишеньковий щоденник. Він, очевидно, випав з його кишені.