Доедая суп, наклоняйте тарелку к себе, а не от себя к другому: чтобы в случае беды пролить суп не на скатерть и не на визави, а на собственные колени.
Когда вам будут говорить: «Это — романтизм», вы спросите: «Что такое романтизм?» — и увидите, что никто не знает; что люди берут в рот (и даже дерутся им! и даже плюются! и запускают вам в лоб!) — слово, смысла которого они не знают.
Когда же окончательно убедитесь, что не знают, сами отвечайте бессмертным словом Жуковского:
— «Романтизм — это душа».
Зима 1937/38 рік
Дні народження митців слова. Грудень
1. Платон Воронько 1913
2. Гері Беккер 1930
3. Григорій Сковорода 1722, Андрій Головко 1897
4. Марія Рільке 1875
5. Олександр Олесь 1878; Григір Тютюнник 1931
6. Микола Вороний 1871; Микола Амосов 1913
7. Микола Устиянович 1811;
8. Хуан де Прада 1970; Антон Хижняк 1907; Марія Крушельницька 1876
9. Борис Грінченко 1863; Борис Тен 1897
10. Микола Некрасов 1821
11. Олександр Солженіцин 1918
12. Гюстав Флобер 1821; Євген Сверстюк 1928
13. Генріх Гайне 1797; Микола Хвильовий 1893 ; Євген Петров «12 стільців», «Золоте теля» 1903
14. Нострадамус 1503; Михайло Старицький 1840
15. Соломія Павличко 1958
16. Джейн Остін 1775
17. Ніка Турбіна (вірші раннього віку) 1974
18. Микола Куліш 1892;
19. Марія Матіос 1959
20. Дмитро Биков 1967
21. Генріх Белль 1917
22. Марко Вовчок 1833
23. Іполит Богданович 1743
24. Адам Міцкевич 1798; В'ячеслав Чорновіл 1937
25. Орест Левицький 1848
26. Євген Плужник 1898; Генрі Міллер 1891
27. Ніколоз Бараташвілі 1817
28. Іван Андрусяк 1968
29. Маркіза де Помпадур 1721
30. Редьярд Кіплінг 1865; Володимир Буковський 1942
31. Михайль Семенко 1892
Оля Фреймут. Подільська колискова
Він спить. Світло подільських ліхтарів лежить обачливо на порозі вікна. Зайти? Але ж вона може засмутитися. А їй треба бути щасливою тепер — навіть вуличні лампи це розуміють. І трамвай, старий, передсмертний, начинений людьми у сірому, і він хотів хай не подарувати їй радість, а хоча б уберегти від тривоги... Ось така змова заради неї. Бо хто ж ще полюбить цей Поділ з такою принциповістю й невідворотністю? Як вона... Але важкі штори, по-старомодному тьмяні, зав’язані по-дитячому стрічками, — вони розслонені. Невже нема таємниці? А що він?
Він спить. Там, де спала вона. Її секрети. Ні, не її.
Кохання, що заходило у покої, починало дійство. А вона закривала штори, мов у театрі після вистави. Щоб акторам плескали... Тихі п’єси у кімнаті кольору весільної фати. Вона ж сподівалася — буде життя. Життя, не гра.
Він спить. Волосся аж сяє. На подушці — спокій. Світло з вулиці все ж таки наважилося зайти навшпиньки. Вона більше не втаємничувалася. Актори пішли. Лише він — під її протекцією. Залишився. Леліяла словами, молитвами, очима, ослоненими слізьми від блаженного і невимовного почуття:
«Він спить... Щастя моє, найрідніша моя радосте...» Вітер полетів попереджати: «Чуєте, подільські монастирі та церкви? Чуєте — не дзвоніть дзвонами». Це її таємниця. Це її щастя. Не роздавайте випадковим людям навіть фрагмент слова. Це її. Він — її. Нарешті. Назавжди... чули — назавжди, відтепер назавжди.
Схилилася над ліжком. Дивиться... Над ними двома Божа Матір... ніжний погляд на сторожі... навіть сина Свого Єдиного сильніше до грудей притулила. Щоб солідарною бути. З нею.
Він спить. Його дихання рівне, загорнуте у крижму її колискової — майже німої. Щоб не зачепити сон. Єдиного чоловіка її життя. Хай спить. Світанок ще не скоро. Вона тривоги відсіє собі у власність. А йому залишить своє серце — збільшене, розтягнуте від несподіваної любові — за розкладом, грудневої, сніжинної. А вона була з ним. Щоб більше ніколи не стало смертельно зимно, щоб більше ніколи не леденіти від студеності тих, з попередніх драм. Він з нею.
Він спить. Вона теж заснула. Але ж так хотіла видовжити день. Цей особливий та урочистий. Сьогодні він уперше сказав «мама». Ця любов — назавжди.
Лондон, 14 грудня 2016 року