Флоріана завжди знала, що народилася, щоб померти. Тому жити вона мала так, щоб отримати гідну кончину. Раптом Флоріана пригадала, як вперше побачила його. Вона випадково потрапила на вечірку… Тоді, як і нині, у день Святого Миколая сніжило — ніби на небесах янголи набирали ванну снігу, та забули вимкнути кран. Вона не хотіла на ту гулянку. Інше місто, а літаки не літали; до того ж валила з ніг втома від роботи. Але друзі наполягали, машину знайшли. Флоріана просто з Борисполя — на Захід, крізь усю країну, на спонтанну забаву. Приїхала за мить до дійства. Часу жменька: на душ, перукаря Івана, який встиг-таки вкласти волосся у граційну ніжність. Макіяж було ліньки робити — та й нащо ті стесані помади, коли вечірка не жадана. Привітається з друзями — і в затишок готелю.
Дефіляда, мов варена картопля крізь м’яцкало, вилазила гуками та музикою крізь вікна елегантного старовинного будинку. У холі дворецький допоміг скинути шубу з чорної норки; занурилася пальцями у клатч, щоб знайти пурпурову помаду, надати контурів устам, аби ті не зазнали глобалізації... підвела очі до люстра — заклякла. Віддзеркалення показувало чоловіка з привабливим усміхом — відвертим, щирим, але з хитринкою. Очі його тішилися теж. Він стояв за спиною — так Ангел Охоронець милується своїм підопічним упродовж життя. Боялася повернутися, раптом Хоронитель, якого видно в люстерку, зникне у реальності. Не зник. Залишився. Закохав та закохався. Вона полюбила того чоловіка з першої усмішки. А він — її.
— Я твоя лебедина пісня? — питала налякано. Знала його відвертість — раптом правда не сподобається.
— Так. Ти назавжди.
Вона ще не знала, що «назавжди» не буває. Та й була не єдина. Не відводила погляду від телефона — його ім’я написала навмисно повним, на всі сім літер, і не могла намилуватися, тож коли дзвонив — не одразу відповідала.
— Я тебе люблю, — запевняв.
Це була єдина умова стосунків.
— Коли скінчиться почуття — повідом.
— Не скінчиться. Ти — коханка від слова «кохана».
— Мені потрібно з’ясувати. Ти любиш мене як? Коли б писав книгу, то з усіх перекоханих жінок кому б її присвятив?
— Тобі.
— Тоді я спокійна...
А потім настав травень. Вона стояла на молебні у варшавському костелі. Орган бив по серцю звуками глибин Дністра. Молилася. Хотіла на волю. Позбутися любові хотіла, грішна... Так перелякано, певно, моляться матері перед абортом — чесно зізнаються Богові, що не годні, бо бідні, кинуті, перелякані завтрашнім днем. Флоріана вклонилася перед Ісусом і благала вимкнути серце. Вишкребти з нього життя, що б’ється та б’є. Господь був спокійним — він звик до людської невдячності, що спровадила Його на Голгофу. Діти його просять ласк, а потім здають ті мрії назад — без чека та права на повернення. І вона така сама. Не впоралася. Як після невдалого аборту — більше у неї любові не буде.
День, коли сказала батькам, що йде в монастир, Флоріана пам’ятає досекундно. Ось мама біліє до кольору борошна на столі (ліпила недільні вареники); батько переляканий, ніби мав скочити у прірву...
— Тобі 25. Ти жити маєш, — мама нервово перебирала дзбанки на полицях, ніби за ними ховалися аргументи. Щоб переконати дитину не чинити собі страти, не відпустити.
— Я вирішила обхитрити життя — хочеться піти у Вічність, поки б’ється серце. Без примусу. Це і є моя свобода. Радісна любов стала горем. Усі навколо — перевертні. Я ж стану нареченою Того, хто — назавжди.
Життя у келії не залишить альбому з веселими сюжетами правнукам. Раділа цьому. Флоріана не шкодувала про свій вибір — коли тіло у зашпорі, починає діяти душа.
Постаті у чорних рясах, з темними вельонах на хутряних шапочках — наречені Ісуса. Покинули світ, щоб маячня, тимчасові почуття, які завтра здевальвують, більше їх не турбували. Хотіли вічності. Монастир — штаб-квартира Раю на землі. Де все постійне. Де сім днів на тиждень — розкіш невимовна. Одного б стало. Наприклад, неділі, бо що понеділок, що п'ятниця — однакові, монотонні, закономірні.
Свічки догорали. Жила надія побачити його у храмі теж. Але такі, як він, що мають усе, перед Богом не жебрають. Сюди ходять, мов до адвоката, злидарні... Останніми церкву покинуло подружжя у старомодних куртках. Якесь лихо на двох відмолювали...
Матінка Флоріана поправила чорний вельон — і вийшла назустріч холодному снігу, такому схожому на її вічність за життя.
Київ, 12 січня 2017 року
Чари Різдвяної вечері… Тато тер мак у макітрі — макогін облизувати не давали, щоб чоловік не був лисим. Ми з мамою ліпили найдрібніші у світі вареники. 12 страв, на столі — свічка. З-за столу ніхто не здоймався, поки не догорить: щоб ніхто в родині не помер. У мене алергія на часник — але на Різдво запивала його узваром не розжовуючи, мов таблетку від застуди. А потім я сідала за фортепіано — і в ре-мажорі, чи ля-мінорі — акомпанувала рідним під колядки “Бог предвічний”, “Во Вифлеємі” і “Нову Радість”…