Саме так ти зраділа моєму синові, своєму онуку. Потім взяла його на руки і промовила, що ми могли його заморозити в такій тонкій пелюшці. «Хіба так можна?! Йому ж холодно! Тепер в нього болить животик».
Ти ж бо працювала вихователькою у дитячому садку з немовлятами і якимось особливим відчуттям завжди здогадувалась, що саме турбує діточок — кому холодно, кому жарко, в кого болить животик. Самі сказати про це вони ще не могли.
***
Ти знаєш, коли моєму синові виповнився рік, якось вночі мені наснився сон: твоя мама, моя бабуся, виринула звідкись у халаті та кухонному фартуху; підійшла до мого хлопчика, який щойно встав з горщика. Бабуся взяла той повний горщик й понесла його вилити в туалет.
Тоді бабуся наснилася мені вперше, це було через тридцять років після її смерті. Вона прийшла до нас, щоб винести горщик за моїм сином. Мудра бабуся. Вона там, у Вічності, мабуть, трохи втомилася від піднесеного раювання, від споглядання небесних світил та Господа із серафимами і херувимами. Їй схотілося на хвилинку спізнати інше блаженство, і, залишивши райську обитель, вона прийшла до нас, щоб винести за своїм правнуком горщик.
А ти, мамо, не приходиш до мене навіть уві сні. Спочатку, після твого уходу, щовечора я, повернувшись з роботи, спішив лягти на ліжко і заплющити очі.
Ні, це не було депресією. Я просто чекав, що ти мені наснишся. Я ж знав, що ми вже ніколи не зустрінемось на цій Землі, та й в чудеса я не вірю. Але я вірю у сни. Тому що сни — це двері. Тому я і поспішав заснути, сподіваючись, що ти прийдеш до мене уві сні. Я не хотів вірити, що ти не зможеш прийти до мене навіть через ці двері.
Але ішов час, одні нічні жахи заміняли інші: лікарняні ліжка з моторами, крапельниці, пігулки, кисневі маски, — все те, чим останні роки було наповнене твоє життя, перенеслося в мої сни.
Але тебе я так і не побачив.
Глава 2
На моєму банківському рахунку зберігалося п’ятдесят п’ять тисяч доларів. Ці гроші батьки зібрали за багато років, економлячи на всьому. Точніше, економив тато, а ти, мамо, не розуміла, що таке економія. Ти страждала на короткозорість, але не носила окулярів і не бачила, що відбувається в тебе під носом. Так само було і з грошима — ти погано орієнтувалася в цінах, не вміла торгуватися. Тому грошима в родині завідував тато, відкладаючи все, що можливо, з дуже скромної вашої зарплатні, а потім пенсій. Тато тридцять років працював водієм автобусу в єшиві (єврейській релігійній школі), розвозив діточок по домах в Брукліні.
Віддаючи мені заощаджені гроші, батьки не залишали нічого на своєму банківському рахунку, тому могли користуватися деякими державними пільгами для бідних. До певного часу нас усіх це влаштовувало.
Я навіть віддавав татові по цих грошах відсотки.Я ніколи не питав тата, що саме він збирається робити з тими грошима, на що саме їх заощаджує.
Ми з Лією коли-не-коли нагадували йому, що, мовляв, в могилу він все одно нічого із собою не забере і непогано було би зайнятися «похоронним питанням», бо ціни на кладовищіпостійно зростають. Але тато сердито відмахувався: «Не горить!» Він любив круглі числа і поставив собі надзадачу — довести суму своїх заощаджень до ста тисяч доларів.
В кінці кожного місяця ми з татом сідали за стіл у батьківській квартирі і «підраховували баланс»:він віддавав мені заощаджені гроші, підраховував свій дохід по відсотках, пригадував, що я винен йому ще кілька десятків доларів, якщо він щось для мене купував. Покінчивши із розрахунками — спочатку на калькуляторі, а потім, удруге, на папері, тато передавав мені аркуш з написаною на ньому новою сумою — скільки його та маминих грошей тепер на моєму рахунку.
Сума зростала, додавались нулі. П’ятсот доларів перетворились на п’ять тисяч, п’ять тисяч — на п’ятдесят п’ять.
Тато був щасливий.
Але на той час я вже серйозно зайнявся літературою. Все частіше, вийшовши з підземки на Юніон-сквер, я прямував не в клініку до своїх пацієнтів, а до магазину «Барнс енд Нобл», де на мене чекали книжки на стелажах,а ще письменники, намальовані на стінах у тамтешній кав’ярні.
Я все частіше запитував себе: де я маю зараз бути і де моє місце — у кабінеті психолога чи в цій кав’ярні?
Публіка в кав’ярні була строката. Іноді за столик сідав чорношкірий проповідник у пристойному костюмі, або буддійський монах у пурпуровій накидці і сандалях на босу ногу, або якийсь волоцюга важко опускався на стілець, вмостивши біля себе величезну стару сумку. Всі вони про щось розмовляли — з відвідувачами або самі із собою. Вони приносили до кав’ярні узяті з полиць магазину книжки та журнали: перевірену віками класику і модні бестселери, туристичні довідники, журнали про спорт, кулінарію, політику, книжки з інженерії, дизайну, етики, естетики або ж відверті зізнання чергової порнозірки. Вони перегортали ці книжки і журнали і теревенили, не замовкаючи при цьому ані на секунду. І я, сидячи за одним зі столиків, уважно прислухався до їхнього бурмотіння, до їхніх розмов і потім намагався відтворити їхні слова на папері, надавши їм деякої злагодженості і сенсу.
Це були мої перші літературні спроби.
Минув ще деякий час, я кинувроботу в клініці і цілісінькі дні проводив у кав’ярні книжкового магазину із ручкою та блокнотом. Франц Кафка з Ісааком Башевісом Зінгером дивилися на мене зі стін, де би я не сидів. Іноді мене гризли докори сумлінняабо сумніви. Тоді я ховався у дальньому кутку кав’ярні і, винувато опустивши очі, пив маленькими ковточками гарячий чай. Але Зінгер із Кафкою завжди знаходили мене навіть в найвіддаленіших куточках, і я розумів, що від їхніх суворих, допитливих поглядів не сховаюсь нікуди.
А на протилежній стіні задумливо димів сигарою Марк Твен, і, підперши кулаком підборіддя, приглядався до мене бородань Вітмен. Та й Набоков, відсунувши від перенісся окуляри, вивчав мене, наче метелика або гусінь.
Ну хіба можна було відмовитись від такого товариства?
Але дружба з цими панами, вільними від земних справ і турбот, як виявилося згодом, коштує немалих грошей. На жаль. Дружинія також швидко став не вельми потрібний — безробітний, безгрошовий, безнадійний, як і годиться справжньому письменнику.
Ми з дружиною почали частенько сваритися. Я бачив, що вона не розуміє і не хоче розуміти мої письменницькі амбіції. Закінчилося тим, що я покинув родину і переїхав на іншу квартиру.
Іноді я бачився із сином, а весь вільний час присвятив роману.
Глава 3
Сестра Лія питала мене про батьківські гроші. Спочатку зрідка, начебто мимохіть. Але рак в мами виявився неоперабельним, деменція швидко прогресувала, через що нам довелося влаштувати її до будинку престарілих, — тобто, всі події наштовхували на те, що прийшов нам час зайнятися практичною стороною смерті. Тому Лія почала вимагати, щоб я віддав батьківські гроші. Не всі, а половину — рівно стільки, скільки знадобиться на похорон.
Лія здогадувалася, що гроші я витратив. Але вона все одно не могла в це остаточно повірити. В уявленні Лії я був людиною дивною, непередбачуваною, незрозумілою нікому, навіть собі. Але вона мене любила, абсолютно мене не розуміючи. Така любов і є найсильнішою — коли люблять не за щось, а наперекір всьому.
Лія, яка була звикла і готова до усіляких моїх дивацтв і витребеньок, все ж таки вірила, що я знаю межі дозволеного і що я ці межі ніколи не перетну. Це для неї було аксіомою.
Усякій людині потрібні аксіоми, інакше легко загубитися у безлічі різновидів напівправди, що супроводжують нас по життю на кожному кроці.
Лія не могла відмовитись від своїх аксіом. Однією з таких аксіом була її свята впевненість, що коли дуже хочеш і стараєшся, то можна досягти всього. Все її донедавнє життя доводило цю тезу: Лія зробила кар’єру, ставши старшим дизайнером у ательє на Фешн-стріт. Лія добилася того, що вони з чоловіком купили фешенебельний будинок з басейном. Добилася, щоб її донька вступила до престижного університету, успішно його закінчила і вдало вийшла заміж. Перелік досягнень Лії був доволі довгий, і вона сподівалась, що він і надалі буде лише зростати.