Але мама своїми двома страшними хворобами несподівано підвела під цим переліком товстезну риску. Лія не могла змиритись з тим фактом, що не все їй до снаги, що є речі, з якими вона не здатна нічого зробити. Мама скоро помре.
Лія бажала зайнятись організацією майбутнього похорону, зробити для мами хоча б те, що ще могла. Вона воліла вибрати, так би мовити, престижний похоронний дім, місце на престижному цвинтарі — для неї це було дуже важливо. Вона думала, в якій сукні краще поховати маму.
Сукня! Ну звісно ж, в тій зеленкувато-блакитній сукні, гаптованій золотавою ниткою, мама вдягала її у найурочистіших випадках. І обов’язково треба нафарбувати мамі губи яскраво- червоною помадою. Адже це улюблений мамин колір. Він так пасує до її білої шкіри і чорного волосся, яке майже до останніх днів зберігало пишність та колір і посивіло лише за кілька тижнів до смерті.
Лія серйозно поговорила із татом, і той нарешті погодився, що коли вже прийшов час зайнятись майбутнім похороном, то має сенс купити на кладовищі місце і йому, поруч із мамою, і сплатити авансом всі ритуальні послуги на двох. Все це коштуватиме приблизно двадцять п’ять - тридцять тисяч доларів.
Але грошей в мене не було. Я прийшов до тата, і, винувато опустивши голову, зізнався татові в усьому:
— Розумієш, іноді мені здається, що роман вже дописаний, що він удався. Тоді я наймаю чергового редактора, плачу йому, він редагує та радить, що змінити, щоб роман гарантовано взяли до друку. Я слухаю його поради, знову переробляю, але досить швидко мені стає очевидним, що в романі все одно повно недоліків. Ну хто би міг подумати, що послуги тих проклятих редакторів такі дорогі? А я ж — не забувай — ніде не працюю...
Тато спочатку дивно посміхнувся, начебто я пожартував. Потім упер в мене важкий похмурий погляд. Він намагався, але не міг осягнути цю новину:
— Ти нероба і марнотрат! — нарешті вигукнув він. — Ти — безчестя нашої родини.
— Коли-небудь мій роман буде виданий, і ви всі будете мною пишатись, — заперечив я.
— Припини брехати! Краще би ти повернувся в родину, до дружини і дитини! Іди геть, не хочу тебе бачити.
Тато дуже рознервувався. Я побоювався, що в нього зараз підніметься тиск і доведеться викликати «швидку».
— Ну то й нехай! — огризнувся я і, виходячи, вдарив ногою двері.
Я спробував взяти позику у банку, але позаяк я ніде не працював, позику мені, звичайно, не дали.
Дізнавшись про все, Лія накинулася на мене громо-блискавицею:
— Ти остання свиня! У тебе не має ані краплини совісті!
Вона обрала два місця на дорогому кладовищі, заплативши за них і ритуальні послуги для обох батьків своїми грошима.
Після цього ми припинили з нею будь-яке спілкування. Ми нічого не хотіли знати одне про одного.
Я завжди знав, що Лія — вперта і бездуховна жінка, котру ні в чому не можна переконати. Я знав, що для неї важливо лише те, що про неї каже оточення: її колеги в ательє, її подруги, які живуть в таких же розкішних будинках, як і вона, її сусіди.
Але в даному випадку, назвавши мене «останньою свинею», Лія була цілком правою.
***
Наша родина розвалювалася.
Родина! Для мами це було найвищим духовним законом, священним словом, священним поняттям. Мама знала, що наше життя на землі тримається лише завдяки родині. Дуже проста формула людського існування. Рід. Родина. Все решта — від лукавого.
Мама не втручалася в приватне життя своїх дітей. Вона була мудрою, хоча часто-густо називала себе дурепою.Мама не сказала «ні», вона лише несхвально скривила обличчя, коли познайомилася із нареченим Лії, і так само, через деякий час, — із моєю майбутньою дружиною. Насупилась з якимось наче жалем. Мамі не сподобались ані її майбутній зять, ані невістка. Але ми зробили свій вибір. І мама цей вибір прийняла.
Був період, коли Лія закохалася і хотіла розлучитись із чоловіком. Прийшла до батьків, аби повідомити їм про своє рішення, і, мабуть, сподівалася отримати батьківське благословення.
Мама її вислухала і, приклавши вказівний палець до своїх вуст, довго сиділа мовчки.
Потім важко піднялася зі стільця (в неї вже тоді були хворі ноги, які періодично набрякали від хронічного поліартриту, та і взагалі вона ходила важко, на старість стала огрядною і через це страждала на задишку), — так от, мама піднялася, відчинила двері і тихо промовила, щоб Лія уходила — негайно, щоб їхала до себе додому, о пів на дванадцяту вечора, тому що вдома на неї чекають чоловік і донька. Жодних пояснень мама слухати не бажала.
Лія деякий час сиділа, розгойдуючись на стільці вліво-вправо. Потім подзвонила своєму чоловікові, щоб він її забрав.
Лія не змогла переступити через мамине «ні».
…На той час, як я залишив свою родину, мама вже страждала на деменцію, не розуміла багато з того, що відбувається, носила на зап’ястку спеціальний браслет на випадок, якщо заблукає. Але іноді в неї раптово з’являлися просвітки притомності і бажання робити вчинки, котрі відповідали її природі.
Якось я прийшов до батьків, і мама несподівано спитала з порогу:
— Це правда, що ти покинув родину?
— Так, — відповів я, силячись вгадати, звідки вона про це дізналась. Адже ми намагалися не засмучувати її поганими новинами.
Нічого не сказавши, мама рішуче вдягла плащ, туфлі і вийшла з квартири.
— Ти куди? — здивувався я, прямуючи за нею до ліфта.
— До тебе додому. Хочу вибачитись за тебе перед твоєю дружиною і твоїм сином.
Насилу я вмовив її не робити цього, завів додому, пообіцявши повернутись в родину.
Але слова свого не дотримався.
***
Мама була обмеженою жінкою. Не розбиралася ні в політиці, ні в економіці, ні в мистецтві. Вона не читала ні книжок, ні газет. Вона читала лише казки — нам з Лією, коли ми були дітьми, а згодом — своїм онукам. Читала, до речі, душевно, щиро переймаючись долею звіряток та гномів.
Мама погано рахувала, писала з помилками. Один рік навіть вчилася у спеціальному класі для дітей з інтелектуальними проблемами.
У кав’ярні магазину «Барнс енд Нобл» я частенько розмовляв про маму із Башевісом Зінгером. Він мені зізнався, що прототипом героїні у його знаменитому романі «Шоша» (за який Зінгер отримав Нобелівську премію) була моя мама. Він казав, що саме такі обмежені, не дуже розумні жінки — найцінніше, що є у єврейському народі:
«Допоки такі жінки народжуються і допоки вони з нами, доти єврейський народ існуватиме. Саме такі обмежені єврейські жінки мудріші за всю премудрість Тори і за всю величну німецьку філософію. Бог спочатку створив аідише маме, на це в нього пішло шість важких днів. Створити всерешту виявилось легкою забавкою, на це Всевишньому знадобилося лише кілька хвилин…»
***
А ще мама була землею, чорною родючою землею, багатим чорноземом. Мама щороку народжувалася у пшениці, яблуках, кукурудзі, у козиному та коров’ячому молоці, у квітах, трояндах, бузку, — у всьому, що привозили фермери з Пенсильванії, Нью-Джерсі та Апстейну на зелений базар Юніон-сквер.
***
У вихідні я приходив до будинку престарілих, де мама провела свої останні два роки. Вмостивши її в крісло-каталку, я закутував її в теплий плед, вдягав на неї вовняну шапочку і вивозив на ґанок. І ми сиділи з нею, зігріваючись останнім теплом осіннього сонечка, мляві промені якого просмикувалися під парусинове смугасте піддашшя.
Я тримав у руці зморщену мамину руку. Мама була вже в тому стані, коли не знала, яка зараз пора року, ранок чи вечір. Вона не впізнавала людей, не пам’ятала імен, мене називала ім’ям тата. Але мені це було байдуже. Вона знала, що я сиджу поруч із нею, і мені для цього не потрібно було жодних зовнішніх доказів.