Подеколи вона піднімала голову, повернувшись обличчям до сонечка, і стиха питала старечим тремтячим голосом:
— Як справи?
— Все о’кей, мамо, — відповідав я.
Це питання вона задавала мені протягом десятків років. «Як справи?» Для неї не була важливою відповідь, їй достатньо було почути мій голос, щоб вмить все зрозуміти.
Коли я навчався на психолога у коледжі в Пенсильванії, поїхавши з рідного дому, і жив у гуртожитку, мама дзвонила мені щодня:
— Як справи?
— Все о’кей, мамо.
У мене тоді справді все було о’кей: я вряди-годи відвідував заняття, натомість часто ходив до барів, грав у боулінг, ковтав зі студентами екстазі на дискотеках. «Все о’кей, мамо, у мене все в порядку».
Але якщо я не відповідав на її дзвінок, мама набирала відділ менеджменту гуртожитку, могла подзвонити і в секретаріат коледжу. Тому маму знали менеджери гуртожитку, секретарки в коледжі і навіть заступник декана. В мами була надійна агентурна мережа.
Мама мені дзвонила, коли я бував у роз’їздах: в інших штатах або за кордоном. Якось, коли я був у Парижі, я зайшов у знаменитий Пантеон, де в крипті у кам’яних саркофагах спочивають останки великих французьких мужів. Я ходив темрявими тихими коридорами в крипті, і раптом — дзвінок. Мама з Брукліна!
«Як справи, синочок?»
І раптом із саркофагів повстали Дюма, Гюго і Золя, і Жоліо Кюрі, і ще якісь славнозвісні французькі політики і генерали, — всі підійшли до мене, кожний брав в мене мобільник і відповідав мамі: «Мадам Шапіро, бонжур. Це Віктор Гюго. У вашого сина все о’кей, він у повному порядку». Потім передавав телефон Емілю Золя, щоб той підтвердив, що в мене дійсно все о’кей…
Але в мами почалася деменція. І одного дня вона мені не подзвонила, не спитала: «Як справи?» Вже наближався вечір, вже сутеніло, в небі з’явилися перші зорі, а мама мені не дзвонила…
Мені завжди здавалося, що у світі може змінитися геть усе: може початися війна, або станеться обвал на біржі, або циклон знесе будинки і затопить зливою цілі райони, — але, не дивлячись ні на що, мама знайде спосіб мені подзвонити і спитати: «Як справи?»
Але вона не подзвонила в той день. Вона забула мій номер телефона. Вона просто забула, що забула мені подзвонити.
В той день я подорослішав на десять років. І з кожним новим днем її хвороби ми всією сім’єю — я, Лія і тато — дорослішали на десять років.
Глава 4
Нарешті я поставив фінальну крапку в своєму романі, вирішивши, що подальші спроби переробити його лише все псують. Почав звертатись до літературних агентів, які обіцяли мені знайти видавця.
Але удача мені не посміхалась — я отримував від агентів та видавництв лише самі відмови.
Невже мій роман такий поганий? Ця думка завдавала мені нестерпного болю.
Банки і надалі відмовляли мені в позиках, надходили штрафи за несвоєчасну оплату, на кредитних картках постійно зростали борги. Я був змушений підробляти таксистом.
Непомітно для себе я почав пиячити. Вдень я ішов в будинок престарілих до мами, а ввечері, якщо не працював у таксі, — в дешевий паб неподалік від дому. Грав там із місцевими п’яничками у більярд та пив віскі.
Я проклинав себе за те, що колись захотів стати письменником і видати книгу. Перестав заходити до кав’ярні магазину «Барнс енд Нобл», де колись сидів за столиком в компанії письменників.
Одного разу я вештався по місту і несподівано опинився на Юніон-сквер. Був пізній вечір. Накрапав дощ.
Я проходив повз будівлю клініки, де колись працював психотерапевтом. І раптом я вирішив, що маю припинити це божевілля. «Забуду про свій роман, який все одно ніколи не буде виданий. Я повинен займатися тим, що знаю і вмію, на що я витратив роки навчання і практики. Почну заробляти гроші в клініці, віддам борги. Повернуся в родину. Інакше я або остаточно зіп’юся, або накладу на себе руки.
***
Я почав працювати психотерапевтом на старому місці. Повернувся до дружини та сина. На диво, наші стосунки з дружиною стали кращими, ніж були — випробування пішли на користь нам обом.
Глава 5
Тої неділі ми з дружиною та сином пішли в будинок престарілих до мами. Син намагався кормити її з ложечки йогуртом. Мама з’їла три ложечки і промовила:
— Досить.
Мені здалося, що ці три ложечки йогурту вона з’їла заради нього, так само як він колись їв кілька ложечок «для бабусі».
Син поставив на стіл стаканчик з йогуртом, потім раптом схилився і поцілував бабусю в щічку, і вона посміхнулася. Мама знала, що це її онук.
— Чомусь згадала, як твоя мама танцювала на нашому весіллі, — сказала дружина, коли ми втрьох вийшли з будинку престарілих. — Я тоді побачила по-справжньому щасливу людину, — вона відвернулася і змахнула сльозинку з очей.
Вона теж бачила, що мама уходить…
***
Я не міг вибратись до будинку престарілих протягом всього наступного тижня: було дуже багато справ на роботі. А ввечері туди їхати нема сенсу: пацієнтів в будинку престарілих зазвичай вкладають спати рано — о п’ятій-шостій годині.
Робочий тиждень майже скінчився, вже настала п’ятниця. І я був щасливий, що мама дожила до суботи і я зможу побачити її завтра.
Завтра погодую її йогуртом, закутаю в теплий плед, вдягну на неї шапочку і вивезу у кріслі-каталці на ґанок погрітися на сонечку. И все буде як зазвичай — заколисувавя себе.
… В п’ятницю в мене була вечірня зміна. Я збирався на роботу. Вдягаючи штани, ніяк не міг влучити ногою в штанину і почав стрибати на одній нозі. І таким чином дострибав до книжкової полиці, де біля книжок стояли різні світлини.
На одній з них в рамочці — мама у своїй улюбленій зелено-блакитній сукні, з пишним, зачесаним набік волоссям, дивиться примружившись і посміхається.
В мене чомусь задрижало усередині.
І раптом… промені світла полилися на мене. Промені вічного сонця материнської любові линули на моє обличчя; цілюще тепло зігрівало мені шкіру, входило у м’язи, суглоби,наскрізьпронизувало все моє єство…
Така сила любові налякала мене…
Це мама так прощалася зі мною.
***
Потрібно було поїхати до неї, в будинок престарілих, але я поїхав на роботу.
…Я вів психотерапевтичний сеанс, мій мобільник безперервно дзвонив. Дзвонила Лія. Я знав, чому вона дзвонить, але я не відповідав.
Мені вже не було куди поспішати. Півгодини нічого не змінять. І година вже нічого не змінить. І доба нічого не змінить. І місяці. І роки.
Час змінював свої звичні межі, Час впускав мене у свої нові для мене володіння.
Я закінчив сеанс, попрощався з пацієнтами і побажав їм гарних вихідних. Коли пішов останній з них, зателефонував Лії.
Що потім? Потім я спокійно вийшов з будівлі клініки і поїхав в будинок престарілих. Сіявся дрібний сніжок, але було не холодно, ще працювали магазини і кафе.
Не знаю, як так сталось, але в метро я проїхав кілька зайвих зупинок і довелося повертатись.
Лія дзвонила, питала, де я і чому так довго їду.
…Я увійшов до палати. Стиснув Лію з такою силою, що здавалося, вона зараз хрусне.
…Ми сиділи біля маминого ліжка: Лія з одного боку, я з іншого. Гладили маму по її гладких ще теплих руках. А моя дружина і тато сиділи у мами в ногах.
Ми теревенили з Лією про різні різнощі і не могли наговоритись. Лія розповідала, що її донька вагітна, що їхнє ательє нещодавно купили китайці.
— Померти у п’ятницю ввечері, в Шабат, у євреїв вважається великим привілеєм, який випадає лише праведникам, — замислено промовив тато. — Ах!..
***
Минув рік.
Тато намагався пристосуватись до життя вдівця. Він казав, що йому важко витримувати самотність. Лія часто приїздила до нього, залишалась на ночівлю, іноді водила його до кав’ярень і ресторанів, щоб покращити його настрій. Він швидко повністю посивів.