Поступ, тому що ведмідь просинається поступово. Він могутній та чуттєвий, однак худий, бо прокинувся несвоєчасно. Ведмідь, сказала Таббі, коли її попросили розтлумачити, — це свого роду символ тривожної та чудесної звички людства бачити правильні сни в неправильний час. Ці сни складні через свою недоречність, але також і чудові своїми обіцянками. Іще цей вірш наводить на думку, що сни могутні: сон ведмедя достатньо сильний, аби спокусити вітер на те, щоб донести свою пісню рибині, яка спіймалася в сіть.
Я не стану доводити, чи «Пісня поступу» — великий вірш (хоч і вважаю його хорошим). Суть у тому, що це був поміркований вірш у часи істерії, народжений із письменницької етики, яка наскрізь резонувала з моїми серцем і душею.
Того вечора Таббі сиділа в одному з крісел-гойдалок Джима Бішопа. Я сидів на підлозі поруч із нею. Доки вона говорила, я поклав руку їй на литку, огорнув долонею кривизну теплої крізь панчоху плоті. Вона мені усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Інколи такі речі не випадкові. Я майже переконаний у цьому.
Після трьох років шлюбу в нас було вже двоє дітей. Ми їх ні планували, ні не планували — вони з’явилися, коли з’явилися, і ми їм раділи. У Наомі були часті запалення вух. Джо був наче здоровим, але, здавалося, ніколи не спав. Коли в Таббі почалися перейми, я був із другом в автокінотеатрі в Бруері — на День пам’яті[81] влаштували потрійний сеанс, показували фільми жахів. Ми були на третьому з них («Перемелювачі трупів»[82]) і на другій шістці пива, коли прибіг адміністратор. У ті дні все ще користувалися динаміками на стовпчиках: паркуєшся, знімаєш його та чіпляєш на вікно дверцят[83]. Адміністратор зробив оголошення, яке пролунало по всьому паркінгу: «СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! ВАША ЖІНКА НАРОДЖУЄ! СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! У ВАШОЇ ЖІНКИ ПЕРЕЙМИ!»
Коли я вів наш старенький «плімут» до виходу, кількасот клаксонів засигналили в жартівливому привітанні. Багато хто блимнув фарами, скупавши мене в мерехтливому світлі. Мій друг Джиммі Сміт так сміявся, що аж сповз на підлогу під переднє пасажирське сидіння. Там він і провів більшу частину шляху назад, до Бангора, пирхаючи сміхом серед пивних бляшанок. Коли я приїхав додому, Таббі вже зібрала речі та спокійно чекала. Вона народила Джо менш ніж через три години. Він прийшов у світ легко. Наступні років п’ять із ним більше нічого не було легко. Однак він був потішним. Та й Наомі теж. Навіть коли вона зривала шпалери в себе над колискою (може, думала, що допомагає по господарству), а Джо какав на плетене сидіння крісла-гойдалки, яке стояло в нас на ґанку квартири на Сенфорд-стрит, вони були потішні.
Мама знала, що я хочу бути письменником (як їй було не знати, коли в мене на стіні на сотці висіли всі ці відмови?), але заохочувала стати дипломованим викладачем «для підстраховки».
— Тобі, Стівене, можливо, захочеться одружитись, а мансарда над Сеною романтична, лише якщо ти холостяк, — якось сказала вона. — Таке місце не годиться для сім’ї.
Я зробив, як вона пропонувала, вступив до педагогічного коледжу Університету Мену і через чотири роки вигулькнув звідти з дипломом викладача… наче золотистий ретривер, який вискакує зі ставка з мертвим крижнем у зубах. А він таки був мертвим, ага. Мені не вдалося влаштуватися викладачем, тому я пішов працювати в пральню «Нью-Франклін» на зарплату, не набагато кращу за ту, що отримував на «Ворамбо» чотири роки тому. Моя сім’я кочувала з мансарди на мансарду, з видом не на Сену, а на значно менш привабливі вулиці Бангора, куди, здавалося, щосуботи о другій ночі приїздить поліція.
У «Нью-Франкліні» я ніколи не приймав персонального прання, крім «гарячих замовлень», за які платила страхова компанія (гарячими замовленнями в основному був одяг — нормальний на вигляд, але смердить, як смажена мавпятина). В основному я завантажував та виймав постільну білизну, привезену з менських прибережних мотелів, і столову білизну з менських прибережних ресторанів. Столова білизна була просто безбожно мерзенною. Гостям штату Мен у ресторані зазвичай хочеться молюсків та омарів. Здебільшого омарів. Доки скатертини, на яких подавалися ці делікатеси, доходили до мене, вони смерділи так, що очі на лоба лізли, і нерідко кишіли опаришами. Коли завантажуєш прання в машину, ці опариші намагаються лізти по руках, наче знають, гівнюки, що ти зібрався їх зварити. Я думав, що з часом до них звикну, але так і не зміг. Опариші були поганими, але запах гнилих молюсків та омарів був іще гіршим. «Чому люди такі свині? — гадав я, закидаючи в пралки хворобливу білизну з ресторану „Тестас“, що в містечку Бар-Гарбор. — Чому люди такі йобані свині?»
81
Memorial Day — державне свято США, яке відзначають в останній понеділок травня. У цей день вшановується пам’ять усіх американців, які загинули під час військової служби.
82
«The Corpse Grinders» (1971) — американський фільм жахів про несумлінних виробників котячої їжі, які пускають на консерви людські трупи, внаслідок чого коти, яким людське м’ясо припало до смаку, починають нападати на місцевих мешканців.
83
На зміну цій системі прийшла передача звукової доріжки фільму по радіо, для прослуховування якої водієві потрібно було лише налаштувати приймач на необхідну частоту.