Коли мені було п’ять чи шість років, я запитав у мами, чи бачила вона, як хто-небудь помирає. Так, сказала вона, бачила, як помирає одна людина, і чула, як помирає інша. Я запитав: як можна таке почути? А вона сказала, що це була дівчинка, яка втопилася біля півострова Праутс-Нек[9] у 20-х роках. Вона запливла за розривну течію, не змогла повернутись і почала гукати на допомогу. Кілька людей намагалися до неї дістатися, але того дня розривна течія супроводжувалася лютим підводним плином, тому їм довелося повернутися. Врешті-решт, туристам і місцевим — серед них і моя мама, яка була тоді підлітком, — лишалося тільки стояти й чекати на рятувальний човен, який так і не з’явився, а дівчинка кричала, доки мала сили, відтак, знеможена, пішла під воду. Мама сказала, що її тіло викинуло на берег у Нью-Гемпширі. Я запитав, скільки їй було років. Мама сказала, що чотирнадцять. Потім почитала мені комікс і вклала спати. Якогось іншого разу вона розповіла мені про того, кого бачила, — моряка, який стрибнув на дорогу з даху готелю «Ґреймор» у Портленді, штат Мен.
— Його розплескало, — сказала мама якнайбуденнішим тоном. Після паузи додала: — З нього витекло щось зелене. Я назавжди це запам’ятала.
Не ти одна, мамо.
Майже всі дев’ять місяців свого першого класу я провів у ліжку. Проблеми почалися з кору, абсолютно звичайного його випадку, але потім мій стан повсякчас гіршав через спалах за спалахом того, що я помилково називав «смугастим горлом»[10]. Я лежав у ліжку, пив холодну воду й уявляв, що в мене на горлі червоні та білі смужки[11] (це було, мабуть, не надто далеко від правди).
У якийсь момент інфекція дісталася вух, і мамі довелося викликати таксі (сама вона не вміла водити) і везти мене до лікаря, надто поважного, щоб самому їздити на виклики, — до вушного спеціаліста (я чомусь вирішив, що такий лікар називається «отіологом»[12]). Мені було байдуже, знається він на вухах чи на дірках у дупі, — у мене була температура 40, і щоразу, як я ковтав, боки мого обличчя від болю аж світилися, як музичний автомат.
Лікар позазирав мені у вуха, основну увагу приділив (здається) лівому. Потім сказав лягти на стіл для обстеження. «Стіві, підніми на хвилинку», — сказала медсестра і підклала мені під голову великий шмат гігроскопічної матерії (може, це був підгузок), так що, коли я опустився, моя щока лягла на неї. Я мав би здогадатися, що в державі данській завелась гнилизна. Хоча хто знає, може, й здогадався.
Почувся різкий запах спирту. Дзенькіт відкриваного стерилізатора. Я побачив у руці лікаря голку, довгу, як лінійка з мого пенала, і напружився. Вушний лікар підбадьорив мене посмішкою і сказав брехню, за яку лікарів слід негайно саджати в тюрму (термін має подвоюватися, якщо брешуть дитині): «Розслабся, Стіві, буде неболяче». Я йому повірив.
Він увів голку мені у вухо та пробив нею барабанну перетинку. Так сильно, як тоді, мені більше ніколи не боліло. Єдиний раз, коли біль за інтенсивністю наблизився до відчутого тоді, — це перший місяць реабілітації після зіткнення з фургоном улітку 99-го; той біль був тривалішим, але не таким концентрованим. Біль від пробивання барабанної перетинки був просто нереальним. Я волав. У голові дзвінко цмокнуло. З вуха потекла гаряча рідина, ніби я заплакав не з того місця. Бог мені свідок, що на той момент я вже добряче ридав і звідки треба теж. Я повернув зарюмсане лице до вушного лікаря та його медсестри, неспроможний повірити, що вони таке зі мною роблять. Відтак глянув на матерію, якою медсестра застелила верхню третину столу. На ній була велика мокра пляма. А також дрібні вусики жовтого гною.
— Усе, — сказав вушний лікар і поплескав мене по плечу. — Ти був дуже хоробрий, Стіві. Тепер усе позаду.
Наступного тижня мама знову викликала таксі, ми знову поїхали до вушного лікаря, і я знову лежав на боці, поклавши голову на квадрат гігроскопічної матерії. Знову запахло спиртом — цей запах я (і, певно, ще багато хто) досі асоціюю з болем і жахом, — а отже, довга голка повернулася. Вушний лікар знову запевнив мене, що не болітиме, і я знову повірив. Не до кінця, але достатньо, щоб бути тихо, доки голка входить мені у вухо.
Боліло. Майже так само, як першого разу. І цмокання було гучнішим. Цього разу наче цілувалися велетні («смокталися та лизалися», як ми висловлювались). «Усе, — сказала медсестра, коли все скінчилося, а я лежав і плакав у калюжі водявого гною. — Трошки болить, але ж ти не хочеш бути глухим, правда? А взагалі, все позаду».
10
Замість
12
Замість